Юрій Тис - К7

— Якщо ще раз образите український народ — ракетою вилетите з мого дому!

Хахол зморщився, очі йому потемніли, мовчав.

— Рука Москви знайде кожного ворога! Скоро ми вас вислідили!

— Так? То ви вірите, що це я?

Агент обнизив голос:

— Тут нікого з ваших немає, тож поставлю вам пропозицію. Гурт тих, що були б зацікавлені у знищенні Росії й у створенні держави, яку ви звете Україною, малий. Кого в світі цікавить Україна? Нікого, крім українських буржуазних націоналістів! З них усіх ми дійшли до невеликого числа тих, що могли б мати знання й можливості почати війну з нами. І натрапили на вас. Признайтеся, Москва простить!

— Ви божевільні! — знизав плечем Семен і весело засміявся до Рауля: — Він каже, що це я випускаю ракети.

Рауль похитав головою.

— Я в це не вірю.

— І я ні! — засміявся Семен.

— Ми ще раз переглянемо фабрику! — сказав агент. — Підемо ми обидва, а ти (це так до «хахла») залитися тут, щоб не втік!

Семен не відповів йому, покликав Гаську.

— Проведи їх по фабриці! — сказав коротко.

Залишився в кімнаті сам з Раулем і агентом.

— Ви українець?

— Я українського роду! — відповів агент.

— Значить, українець! І ви дозволяєте, щоб цей кацап ображав вас?

Агент потупив очі.

— Що ви знаєте? Важко жити!

По хвилині прошепотів наче до себе:

— А ви бережіться! Кожної хвилини!

Семен промовив спокійно:

— Цей ось, — вказав на Рауля, — не знає української мови. Говоріть усе, залишиться між нами.

— Ніяка чужа поліція вас не врятує! Такі накази вже є!

Семен звернувся до Рауля:

— Він каже, що є якісь накази в моїй справі. Ти щось знаєш про це?

— Згадував мені цей їхній старший, і я тебе повідомив. Але сам ніякого наказу ще не маю! Ти добре зробив з тими ракетами над містом. Спровокував їх, щоб виявили себе.

Гаська з агентами станула у дверях.

— Знайшли що? — спитав їх Семен з удаваною цікавістю.

— Не такий ви, щоб вас так легко зловити! Тепер слухайте мене, говорю при всіх і при цій дівчині. Ви маєте великий винахід у руках. Ми не розуміємо тільки, чому ви так зволікаєте. Може, вам дещо бракує, ну, та це не суттєво! Важливо те, з чим ми до вас приходимо: давай, працюймо разом! Здобудемо світ, будете жити, як буржуй! Потребуємо таких людей, як ви!

Семен засміявся:

— Та що ви? Як я схочу, то можу стати навіть наставником над Москвою, от скажімо, як губернатор від України на Московщину. Тоді ви всі залежите від мене, а не я від вас!

— Значить, відмовляєте?

— А ви ж думали як?

— Тоді знайте: нікуди не втечете, навіть оті чорні праліси, куди ви їздите, не захистять вас від нас!

Семен посміхнувся:

— Ви згадали праліси. Це правда, в них легко згубитися, і ніхто й шукати не буде. А щоб вам не прийшла охота зробити нам тут у моїй хаті якусь прикрість, знайте, що без мого дозволу ніхто звідсіля не вийде.

— Погрожуєте нам?

— Ні, я кажу правду. А ось праліси. Підете туди — і кінець вам! Там є такі племена, що їх і людське око не бачило. Візьмуть вас, погуторять з вами, опісля повтинають голови і так їх приладять, що вони стануть малі, як ось мій кулак. А за сто років учені будуть досліджувати ці ваші голівки. Не раджу вам лізти у праліси.

Глянув на годинник.

— Панове, вибачайте, але я маю квитки на концерт. Дуже мені було корисно провести з вами цей час.

Так звані гості відійшли. Рауль на прощання підморгнув значущо Семенові.

А тепер ми сиділи й радили.

— Насамперед, треба негайно зв’язатися з дядьком, поки вони встигнуть може і переловити розмову.

Справді, за хвилину дядько був на екрані. Семен коротко переповів події цього дня.

Дядько негайно вирішив:

— Наші розмови припинити. Тільки в найбільш критичній ситуації получитися на хвилі 4562. Панько нехай прилетить до мене негайно по останні накази. За чотири дні буде назад. Не хочу говорити більше. Бувайте!

Дядько перервав сполуку.

— Мабуть, і коло нього затіснюється петля. Коли відлітає літак? За дві години? Нічний літ? Це добре.

— Уже їду. Хто мене повезе на летовище?

— Ми обоє! А повертаючись, візьми таксі.

Те, що я тут описую, діялося тиждень тому. Ще й тепер ледве волочу ноги, дарма що лікарі дали мені кілька тузенів впорснень. Лежу собі в кімнаті, Гаська обслуговує мене, живу як у небі і пишу.

Отож, приїхав я до дядька і не застав його вдома. Від сусідів довідався, що не бачили його вже декілька днів, а я мав враження, що вони щось скривають від мене.

Ідучи до дому батьків Гаськи, я стрінув знайомого. Хоч і не хотів я, щоб багато людей знало про мій приїзд, але не було ради. І ось у розмові він натякнув на дядька. Щось недоговорював, натякував, нарешті, коли я запитав його просто, що він має на думці, виявилося, що дядько Павло збожеволів. Ну, може, не збожеволів, а тільки став трохи ненормальним.