Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

І раптом тіло напружилось в якомусь тривожному чеканні, і почалося чи марення, чи сон наяву. Знову заяснів безмір, і знову блакитним осяйним вогнем летів той, другий. Освальд витер спітніле чоло і завмер, боячись упустити видіння, бо відчув якусь досі незнану насолоду й силу. Щось незриме сягнуло його, запекло солодко біля серця, навіки зв’язало з тією блакитною істотою. І йому здалося, що заговорив простір, стіни будинку: «Я довго шукав тебе і нарешті знайшов. Ти все-таки народився знову, через мільйони років. Слухай і знай: ти сильний і могутній, бо ти знову прийшов, бо я знову з’явився. Ми об’єднаємось, і я повернуся до тебе, до самого себе, бо ти — це я. Ти допоможеш мені. Ми будемо разом! Але для цього мусиш відчути нашу єдність. Це буде випробування для нас обох. Не відгороджуйся від мене, ти повинен мене зрозуміти. Якщо мене не зустрінеш, я загину, а ти залишишся без минулого й майбутнього. Я всесильний у вашому розумінні, але, щоб стати з тобою поряд, перейти на ваш рівень, мені потрібен вогонь. Той вогонь мусиш запалити ти. Хай він сягає високо, як тільки може. Вогонь — то стихія мого життя. І вранці, коли зійде сонце, чекай! Будь готовий, коли зійде сонце. Чекай ранку-у!..»

Голос віддалявся, згасав.

«Гай, гай, які марення навіяв старий будинок», — намагався повернутися до реальності Освальд.

Вийшов із хати, щоб ковтнути свіжого повітря. Небо затяглося густими хмарами, накрапав дощ. Прямо від порога починався й тягся в чорну порожнечу холодний безлюдний степ. Чим же привабило це місце його побратима з космосу? «Ти — це я, — знову забриніли чужі слова, — допоможи мені». Уже не намагався відігнати їх, здолати здоровим глуздом. Тільки думав, як розірвати пелену хмар, щоб освітити безлюдний степ яскравим світлом і з’єднатися з небесним братом.

«Вогонь, великий вогонь! — стугоніло в голові. — Як же його запалити?..»

Кинувся до старої повітки, намацуючи мокрі слизькі дошки, і спіткнувся об сокиру, ніби спеціально залишену кимось давним-давно, щоб підказати рішення. Холодний осінній дощ та шпаркий вітер не заважали йому. З таким завзяттям накинувся на старі стіни, що зупинився лише тоді, як на місці повітки лежала купа струхлявілих дощок. Зупинився і засміявся… Це ж справді смішно! Жалюгідна купа дощок — і безмежжя. Хіба це потрібно для вогняного переродження?! А навкруги лише мокрий, холодний степ. З радістю сам спалахнув би вогнем, але ж він має зустрічати. Блукаючий погляд упав на будинок.

«Так! Так!» — блискавично виникла картина велетенського вогнища замість похмурих стін. Ні на мить не зупинив ту думку, не пошкодував. Навпаки, прийняв рішення і заспокоївся: «Тепер чекатиму ранку».

Раптом відчув холод. Боліли покалічені під час роботи руки. Казна-звідки навалилася втома, і він через силу пошкандибав до будинку. Тиша і спокій із запахом пилу сповили його і заколисали. Старе ліжко знайомо, жалібно заскрипіло, але вже нічого не нагадало йому. «Тільки б не проспати сходу сонця», — устиг подумати, і глибокий, без сновидінь сон всевладно запанував над ним.

Зачовгав, заворушився під вікнами ранок. Сірими скоцюрблими пальцями пошкрябав у шибу. Йому обов’язково потрібно збудити того змученого чоловіка, збудити, щоб не проспав сходу сонця. Та Освальдові здалося, що його розбудив не ранок, а гуркіт машини, яка на шаленій швидкості пронеслася повз вікна і зупинилася край самого порога. З машини вибрався елегантний молодик і з неприхованою цікавістю почав оглядатися навколо. У дверях вони зіткнулися — напіводягнений. здивований таким раннім візитом Освальд і самовпевнений молодик.

— Привіт, друже! Вибач, що довелося потурбувати тебе в такий ранній час, але це — наказ самого шефа. Ти йому негайно знадобився, а він, сам знаєш, чекати не любить. Наказав мені, щоб доставив тебе живим, неушкодженим і якнайшвидше. Скажу по секрету, — несподіваний і нечуваний успіх твоєї останньої роботи. Я ніколи не бачив шефа таким збудженим. Збоку здавалося, що це він, а не ти знайшов спосіб черпати енергію, в будь-якій кількості безпосередньо з космосу, — прибулий по тих словах голосно засміявся, і той сміх був занадто голосний для щирого. Ним молодик намагався приховати і свою заздрість, і розгубленість перед похмурою мовчазністю Освальда, його настороженим поглядом і лихоманковим блиском очей: чи не зсунувся він з глузду від радості?

А Освальд губився у думках: що могло статися таке, щоб людина, якої він навіть не знає на ймення, так запобігала перед ним? Раніше, коли випадково стрічав цього ферта у приймальні шефа, великого промисловця, удостоювався хіба що зневажливого погляду, кинутого в бік невдахи-винахідника. Виходить, шеф справді допетрав, що винахід Освальда Вайса може зробити його мультимільйонером, коли цей тип, вислужуючись, цілу ніч пхався хтозна-куди.