Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Я уявляю Форміку, яка мовчки чекає вночі. А поряд, за тонкою стіною, — нас, збуджених, хмільних, нестямних у своїх дріб’язкових порахунках і претензіях одне до одного. Ми не повинні були допустити до цього, ми самі винні в усьому, що сталося.

Віко, бідолашна моя дівчинко, Віко!..»

Вогняний відчув, що чужа думка намагається проникнути в його Центр. Вона могла бути від когось з Ао чи навіть від самого Покровителя. Вогняний увімкнув зовнішнє Око і впустив чужу трепетну думку. Поряд летів Брат. Це було несподівано, бо вважав, що в цьому районі всесвіту перебуває сам-один. Та запитувати про таке було не в правилах Ао. Прибулий сам мав пояснити свою присутність.

— Ти знаєш, Вогняний, під нами Мати, — такою була та думка.

Ні, він не знав того, бо народився значно пізніше, коли Ао вже залишили Матір. Тільки десь у лабіринтах багатовікових знань, які нашарувалися в його пам’яті, у найглухішому закапелку Центру мав згадку про далеку планету — Матір.

Усе те діялось дуже давно. Тоді вони ще не вміли літати у просторі, мали сталу форму і не живилися енергією прямо від Всесвіту-Покровителя. Вона боялися страшного чорного провалля неба, не знаючи, що там їхнє майбутнє, тулилися трепетними тілами до теплих грудей Матері-планети, бо ще не відчули в собі тієї сили, яку дав їм всесвіт, не думали й не гадали, що пізнаватимуть його безконечно.

Вогняний знову відгородився від зовнішніх хвиль — думок Брата — і, мобілізувавши систему дальнього огляду, з цікавістю розглядав планету типу Алоя-2. Вона була вкутана сферою первинного життя другого циклу, в який вступила недавно, і тому зерна розуму були непомітні, зачаяні в її лоні. Це було інше життя, зовсім не схоже на їхнє. Та й сама планета змінилася відтоді, як вони залишили її.

Знову дзенькнула чужа думка. Вогняний впустив її, перевівши зір на Брата, що летів поряд.

— Ти щось хотів, Брате… Зоряний?!. Як дивно! Ти щойно був лише Шукачем! І раптом став Блакитною Зіркою! В тебе має бути якась грандіозна мета, бо лише лічені Ао мають таке щастя — спалахувати зірками! Ти поділишся зі мною своїми задумами, Зоряний?

— Почекай трохи, і ти все взнаєш! А зараз давай спустимося нижче. Я хочу показати тобі покинуту нами планету.

Вони майнули понад густою блакитною пеленою — сяючий Вогняний Смерч і мерехтлива Блакитна Зірка. І застигли. Дивились на планету, яка вже не лила гірких сліз за ними, своїми зарозумілими первістками, а плекала нове життя. Воно було на диво гарне і ясне. Простяглися, переплелись хащі інертного життя, міняючись гамою зелених кольорів, — до свідомості йому ще далеко. Над хащами ширяє якийсь птах: то вже крок у напрямку до розуму.

Зоряний променем торкнув Брата:

— Згадай, якою була наша планета, коли всі Ао жили на ній. Заглибся у свій Центр.

І при допомозі Зоряного у пам’яті Вогняного навдивовижу реально постали картини, яких він раніше ніколи не викликав.

— Ти бачиш вогняні смерчі і моря, чорні скелі і спалахи? Ми народжувались у вогні, а від спокою помирали, та й Зірка наша тоді не була такою жовтою і спокійною; вона палала могутнім голубим полум’ям, пульсувала, і нам було хороше під її гарячим промінням. Нинішніх дітей нашої Матері вона б спопелила. Наш розум розвивався швидко. Кипіла планета під білим промінням, кипіли й наші думки. А коли ми збагнули закони всесвіту, не задумуючись, покинули планету, нічого, власне, їй не залишивши на згадку про себе, бо творіння наші були такі ж швидкоплинні й рухливі, як і наші мислі. І ніхто тоді не оглянувся назад, ніхто не пошкодував, що залишає Матір: попереду чекав всесвіт, безконечний, незвіданий, для пізнання якого потрібні були зусилля всіх Ао. А планета-Мати залишилася зовсім самітною. Довго ще на ній здіймалися й помирали гори, бушувало полум’я, вибухали вулкани. Вона сподівалася на наше повернення, хотіла лишитися для нас рідною й затишною, але потім зневірилась у своїх невдячних дітях, і колись вогнедишні гори — наша стихія — холодним пругом скорботи лягли на її чоло. Не одну тисячу обертів зробила вона навколо Жовтої зірки, поки поступово вкуталася серпанком блакитного газу, вгамувала свої внутрішні сили й почала вагітніти новим життям — повільним і спокійним. Найдивовижніші форми первісних зерен розуму існують у всесвіті. Але потім, коли розум проклюнеться із зерен, залишить свою колиску, то неодмінно попрямує у всесвіт.