Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Будинок виринув з-за повороту, понуро й байдуже дивлячись на несподіваного гостя більмами вікон, забитими навхрест дошками. Він нагадував старого самотнього злидаря, який прожив довге нецікаве життя і тепер, заглибившись у самого себе, без упину й спочинку перебирає в пам’яті минулі роки, намагаючись віднайти там щось радісне, на чому б могла спочити його душа.

Освальд забув, що мить тому боявся цієї зустрічі. Щось болюче й солодке вродилося в грудях, розгорілося, затопило все його єство. Ледь не бігцем кинувся до облуплених стін похмурої будівлі: він сам і його будинок здавалися Освальду чи не єдиними живими душами на цій багатолюдній землі. Тут його батьківщина, де жили діди й прадіди, і, може, він теж зажив би тут, де все миле його серцю, тихого щастя? Та звабили інші дороги, і тепер, мабуть, пізно думати про тихе щастя.

Освальд окинув поглядом подвір’я, наче хотів пересвідчитись, чи все на місці. Он тією зарослою стежкою бігав він до ставка купатися. Обіч неї — невеличке старе кладовище з зарослими могилами пращурів і зовсім свіжою — батька. В дитинстві поміж могил у густій некошеній траві він ловив великих зелених коників та барвистих метеликів. Біля будинку притулилася стара повітка, яку вони будували з батьком із новеньких, напоєних сонцем дощок. Колодязь завбачливий дід викопав край дороги, щоб слугував не тільки їхній родині, а й випадковому перехожому. Вода в ньому холодна, аж зуби ломить. Освальд добре знає: якщо перехилитися через цямрину і заглянути в його провалля, то зустрінешся віч-на-віч з глибоким поглядом таємниці. Пробігає чутливими пальцями по одвірку, пестить ними знайомі зарубки — сліди ножа, яким батько щороку відмічав у такий спосіб, наскільки підріс його син.

У господі, на подив, було прибрано: пил із меблів стерто, підлога помита, його ліжко застелене чистою білизною. Аж тепер згадав, що перед від’їздом написав листа про своє прибуття старенькій сусідці, яка наглядала за будинком, отже, це вона навела тут лад. Всю дорогу додому йому ввижалася безрадісна картина запустіння в кімнатах, він боявся її і картав себе нею. І раптом така приємна несподіванка. Тільки запах цвілі та затхлий дух нежилого приміщення на мить забили подих і нагадали про довгі роки пустки. Поспіхом відбив дошки, повідчиняв вікна, в кімнату заструменіло свіже вечірнє повітря.

«На сьогодні досить», — вирішив Освальд. Напруження, в якому жив останні роки, і дорожня втома остаточно здолали його. Спроквола пошкандибав до ліжка і, похапцем роздягнувшись, упав на нього. Ліжко заскрипіло знайомим хрипким голосом і затихло, ніби теж вклалося спати. Байдуже заглянув у відхилене вікно окраєць місяця і зрадів, побачивши живу людину, бо вже давно йому не доводилося колисати тут кого-небудь у солодкому спокої першого сну.

Та сон не йшов до Освальда. Його відганяло тривожне відчуття: не зроблено чогось дуже важливого. Але чого саме, пригадати не міг. Перебрав у пам’яті події останніх років, але там, крім гіркоти й розчарування, не було нічого. Він, учений і винахідник, тинявся від фірми до фірми, пропонуючи грошовитим босам свої винаходи, але… Ні, жоден, навіть найприскіпливіший, експерт не засумнівався в доцільності чи технічній спроможності його проектів. Їх просто відкидали, як непотріб на даному етапі, і ніхто не утруднював себе тим, щоб пояснити винахідникові, коли настане той етап, де вони будуть необхідними. Може, саме звідси й висотується почуття невдоволення, чогось незробленого? Зненацька його зборов сон. Освальд наче провалився в чорну порожнечу, і заснувалися, замаячіли в голові дивні сновидіння.

Летів він у чорному безмірі всесвіту, позаду залишилися мільйоноліття, а попереду — безвість і не зовсім усвідомлене відчуття грандіозності мети. Пропливають повз нього дивні чужі сонця, планети. Летів довго. І раптом побачив Землю. Щемно стиснулося серце, до болю захотілося ринутися вниз, повернутися додому з чужої непривітної безконечності. Рвонувся до Землі і опинився на великому скрипучому ліжку в своєму старому будинку, але сон тривав далі… Зникли стеля й покрівля, замість них зазоріло небо. І в його глибині яскравим, блакитним вогником летів той, ким він щойно був. Моторошно й тихо. Раптом небо засяяло, гойднулося і скинуло з свого хребта маленьку блакитну зірочку. Вона швидко наближалась, перетворюючись у величезний стовп вогню, і той стовп тяг за собою прямо на Освальда все громаддя неба.

Він прокинувся від реальності відчуття неба, що падало. Схопився з ліжка, підійшов до вікна і сперся чолом на холодну шибку. Намагався скинути з себе пута дивного сну. Очі заспокоювались на чорній завіконній темряві, по якій сновигали, здавалося йому, ще чорніші невловимі тіні.