Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Мені вже давно, як нікому з Ао, боліла наша стара провина перед планетою-Матір’ю. Я губився в сумнівах і здогадах: як спокутувати нашому племені свою помилку і чи є в цьому необхідність? Прилітав сюди, роками дивився на планету, тому так довго й залишався тільки Шукачем, вагався у виборі свого шляху, бо ним потрібно йти цілу вічність. Нарешті вирішив звернутися за порадою до Наставника. Ти знаєш, що ми, Ао, звертаємося до нього тільки у крайніх випадках. Не знав тоді, чи мають мої думки з погляду безконечності якусь ціну, чи здадуться Наставникові нікчемними н мізерними, а тому здивувався, коли почув, що маю потяг до найблагороднішої цілі у всесвіті — повертатись додому. Виявляється, то не так просто, як здається, допомогти Матері, мені доведеться чекати довго-довго, доки набиратиме розгону новий виток спіралі розуму, а він має в чомусь бути аналогічним нашому, бо ж вийшли ми з одного лона. І зв’язані з тим майбутнім нашої Матері нерозривно. Від нас теж залежить, яким буде другий цикл розумного життя. А кожен Ао матиме на тому другому циклі свого аналога-двійника, і саме ним буде мірятися паша суть, бо в ньому ми побачимо своє віддзеркалення, не замасковане космічною мудрістю. Ао в погорді, знайшовши нове, відкинули те, що залишилось, як непотріб, не маючи й гадки про той вічний зв’язок. Моє повернення не залежатиме ні від мене, ні від інформації, яку ми матимемо про планету-Матір, а від того мого аналога, який має бути сполучною ланкою між мною і новим людством Матері…

Зоряний нараз відгородив свої думки від Брата, мабуть, заглибився в такі міркування, які мали вагу тільки для нього одного. Вони й далі летіли поруч. І Вогняний, дивлячись униз, думав, що, коли вони жили на планеті вируючим, бурхливим життям, їм було легше, ніж цим, молодшим. Їх не відокремлювала від всесвіту густа газова сфера, в якій цілком пристосувалося нове життя, і тому подих всесвіту ще довго буде для нього смертельно згубним. Їм буде важче пройти свій шлях по планеті і тяжче розлучитися з нею, бо чим старіша планета, тим неохочіше вона віддає своїх дітей Покровителю-всесвіту, стає не такою щедрою, намагається міцніше прив’язати своїх дітей до себе, відтягти момент розставання. Він став Вогняним, щоб розтопити таємницю далекого й незрозумілого світу холодних спіралей, був гордий із своїх справ, а виявляється, за словами Наставника, немає нічого важливішого й почеснішого, ніж допомогти розумному життю на рідній планеті. Скільки він бачив подібних планет! І завжди думав, що знання та могутність Ао неспівмірні з примітивними спалахами розуму, який мусить самостійно розвиватися…

— Мій час ще не настав. Хай-но її діти трохи зіпнуться на ноги, — почув Вогняний і наважився на заборонене: без дозволу проникнути у внутрішній світ Брата.

Нові, незрозумілі Вогняному почуття переповнювали холодне сяйво Блакитної Зірки. То були сподівання, чекання, нетерплячка й вагання. Все його існування виважувалось на якихось хитких терезах, суддею тому існуванню вважав планету-Матір з її новим людством. І всі ті почуття були спрямовані до незнайомих її обрисів. Той чужий внутрішній світ заполонив Вогняного своїм незвичним розмаєм, і, щоб приховати замішання, він метнувся геть від планети, а за ним попрямував і Зоряний.

… З лісових хащів вийшла людина. Вона пильно розглядала сліди звіра, якого невтомно вистежувала вже кілька годин. Потім підняла голову до неба, — чи не буде дощу, — потягла носом вологе і тепле повітря. І раптом погляд її зупинився: високо вгорі, трохи нижче звичних нерухомих зірок, повільно летіли дві зорі — одна червона, друга блакитна. Ось вони зупинилися, близько підлетівши одна до одної, а потім розтанули. Обличчя людини на мить ніби освітилося сяйвом тих зір. Людина підняла із землі палицю, поправила на плечі шкуру-одяг і знову рушила по сліду, забувши про дивні зорі.

Ще оцей поворот, за ним — місток через давно висхлу канаву, далі при дорозі колодязь, а там і будинок. І на тому останньому відрізкові шляху Освальд зупинився. Серце зайшлося болючими споминами: зараз неодмінно вибіжить назустріч величезний старий пес, що прибився до них маленьким цуценятком, а за ним з’явиться кремезна батькова постать. Вони завжди чекали його саме за цим поворотом.

Зупинився, бо хотілося, щоб довше не розвіювалось оте відчуття реальності неможливого — картина, яка вкарбувалася в пам’ять відтоді, як майже десять років тому він уперше після довгої розлуки повертався погостювати додому. О, тоді ще не розпорошився той запаморочливий чад надій, з яким вирушав у великий світ. Тепер з радістю б позбувся набутих за ці роки знань і досвіду, тільки б знову стати отим самовпевненим юнаком, якому так хотілося, щоб швидше летів час. Та хіба таке повернення можливе? Смертній людині доводиться миритися з реальною очевидністю. Довгі роки лишень інколи згадував про рідні місця. А от коли його сподівання луснули, як мильні бульки, зрозумів, відчув кожною клітиною тіла, що залишився самотнім у цьому жорстокому, незатишному світі, і злиденний спадок від батька — старий будинок та клапоть піщаної землі край Великого заповідного степу — то єдиний дорогий його серцю прихисток, куди не сягає суєтність того життя, яке він вирішив назавжди покинути.