Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Стенувши плечима, Олег покрутив перед очима трохи пожовклі, але списані сучасною машинкою на цілком сучасному папері аркуші, потім, затинаючись, почав:

— «З книги Трістана, званого Лунем… Коли син Сонця зійшов на Землю навчати людей, з неба впав щит, який ніс силу для цілого світу. Посередині щита, поміж різних плям, проступили срібні знаки, які віщували великі події під сонячним промінням. Несподівана тьма на Сонці перейняла відчаєм сина Сонця, він випустив щит і розбив його, бо сузір’я було сповнене ворожнечі. Сила залишилася усередині».

— Але ж тут багато… — завважив Олег.

— То пропусти абзац-другий, — порадив Іван Кирилович. — Треба до темряви звідси вибратися.

— «… Кажуть, цар Соломон наказав відбити шмат каменя, взяти чистого срібла й викувати перстень та викарбувати на камені осяйну чашу мудрості. Але важко було синам людським володіти каменем. У храмі не лишився «Той, що несе вогонь».

Рожеве сяєво, що висіло посеред кімнати, враз згасло, й за вікном по-вечірньому вирізьбилися обриси гір. Олег пропустив ще кілька абзаців:

— «Велика помилка заперечувати камінь. Я справді бачив його — завдовжки з мій п’ятий палець, сірий відблиск, ніби на сухому плоді. Навіть знаки пам’ятаю, хоча й не зрозумів їх. Справді, я бачив камінь, знайшов його. Кажуть, той камінь сам приходить, а взяти його не можна. Коли так, дочекаюся. Заради каменя піду в пустелю по кінець життя».

— Благородний намір! — Олег звів веселі очі. — Це хоч знайоме: акридова дієта й умертвління плоті.

— Читай без коментарів, — попросив Іван Кирилович. — Ніколи!

— «… Як до спеки й холоду необхідно звикнути, так треба звикнути до випромінювання каменя. Дурман проміння невидимий, та подих таємниці сильніший від радію.

Поїхав посланець до хана: потрібна сторожа для трьох прапорів. Їдуть люди на верблюдах, пил стовпом застує сонце. Хіба вночі хто вбереже камінь? Пустеля забрала його».

— Далі щось про залізну корову Лангобардів і отця Сульницького, — переповів зміст наступного абзаца Олег. — А ось взагалі якийсь набір слів: куку нор — кінь поспішає. Нічого не розумію… Камінь радять носити в кістяній коробочці.

— Що вам незрозуміло, юначе? — запитав лама, нечутно зайшовши до кімнати. — Легенди належить записувати так, як їх розповідають, не дуже дбаючи про стиль. Дар Оріона був у Тамерлана, у Соломона, у кількох європейських правителів, однак ніхто не зміг його втримати. Акумулюючи випромінювання небесних тіл, цей камінь вимагає, щоб його власник додержувався космічних заповітів.

— Яких?

— Цього сказати не можу — ті заповіти або втрачені, або ж кожен має відкрити їх для самого себе.

— Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що. — Олег звівся, певний, що й начальник дасть знак прощатися. Але Іван Кирилович потягнувся до чайника.

— Необізнаність із законом не знімає відповідальності, — сказав він.

— А я з цим не погоджуюся! Спочатку треба все гарненько роз’яснити, а потім уже карати, коли що не так.

— Таж кожен знає моральну основу, на якій виникають закони! — всміхнувся Іван Кирилович, поглядом шукаючи цукерницю. Її не було, й лама підсунув гостеві вазочку з місцевими ласощами. — Закон — це, так би мовити, для дисципліни, а мораль — для самого себе. Все правильно з тим каменем. До речі, який він із себе?

— Завдовжки з мій п’ятий палець, із сірим відблиском, схожий на засохлий плід, — нагадав Олег.

— Але ж такого каміння тут повно! — вперше подав голос Микола.

Всі повернулися до нього, й лама поклав руку на свою ріденьку бороду.

Микола натрапив на камінець першою ж дня, коли вони стали табором неоддалік руїн старої башти. Сподівалися тут трохи відпочити, розібрати зразки породи й підгодувати коней, втомлених після переходу. Почалася спека, й вечорами гори тихо світилися, вичахаючи: тоді ніби наближалася чимала споруда з вигнутим дахом — дацан, що бовванів у передгір’ї хребта, й ставало чути короткі молитви, що їх творили лами, та хрипкі скрики птахів у золотавих цяточках із довгим дзьобом — схожих на граків, тільки значно більших. Вважалося, що саме в них переселяються душі померлих буддистських монахів… Розклавши намет, Микола хотів одразу гайнути в гори, однак Іван Кирилович не пустив його:

— Це тобі не Крим і навіть не Карпати — з Саянами не жартують.

Надвечір він таки подерся вгору крутою стежкою.

Впокорені призахідним сонцем, на скелі лягли довгі, схожі на пірчасті хмари тіні, й не знати було, де кінчаються гори й де починається небо: все повивали однакові лілові барви, густі до чорного у видолинках. Микола піднімався при бентежному понсовому освітленні — квіти саранки в ньому здавалися аж розпеченими, а сині маки несподівано виблякали й ставали схожі на сивуваті випари. Йшлося напрочуд легко, й весело було ховатися від недремного начальницького ока за дряпучими кущами, де чомусь дужче, ніж унизу, пахло вогнищем, на якому хлопці ладнали вечерю.