Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— Може, й покажу…

— А! Ти ж у нас геній інтуїції. Тільки де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж і впоперек?

Начальник помирив їх:

— От що, хлоп’ята. Чому б і справді вам удвох не побувати в тому квадраті, доки ми поратимем своє господарство?

Іван Кирилович знав, куди поцілити: Олег ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися камералкою. Вранці, деручись слідом за Миколою козячою стежкою, він почувався щасливцем, котрий втік з нудного уроку.

… Звідки взялося це почуття? Воно не боялося тверезого аналізу, втоми, порожніх розмов і навіть відстані. Здавалося б, якби їхня партія повністю згорнула свою діяльність і, повернувши господарству взятих напрокат коней, відбула автобусами до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні цих гір. Він міг поклястися, що тут величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися небагато геологів.

Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невідоме випромінювання: холодно-тепліш-тепліш… жарко! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що?

— Ти задоволений? — спитав Олег, сідаючи на плаский камінь у затінку гори, що низько нависла над стежиною. — Твоя інтуїція мовчить? Пора б уже й перепочити.

— Не знаю, — відповів Микола й несподівано для себе додав: — Справді, відпочинь трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпиль.

— Про мене… — Олег витягнувся на повен зріст, підклавши під голову руки, й припалив цигарку.

Микола зрадів. Те, що вони всі разом шукали стільки днів, аж дихало на нього жаром, хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч з таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростороненість, що її відчував у собі звідтоді як врятував голуба, робила тіло невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вихопився на невеличкий перевал. Зблизька шпиль був масивний і не такий гострий, як здавалося здаля.

Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось подібне до колони античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного, урвистого боку, але чомусь одразу ж і загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревоподібної півонії на виступі ущелини, й рожеві, розмаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий кінь, що з’явився серед хмар у промінні призахідного сонця.

Видовище й зараз було фантасмагоричне: тримаючись за шпиль, Микола нахилився, стараючись запам’ятати всі деталі, й раптом угледів червону ниточку струмка, ніби зав’язаного навколо схожого на колону каменю. До нього вела звірина стежка, що тягнулася із буйних кущів багульника на схилі: спуститися вниз було зовсім легко.

Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе прохолоду.

От і знайшов. Припавши вухом до землі, тепер може вловити биття залізного серця хребта, який вони сходили вздовж і впоперек. Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що заволоділа ним останнім часом?

«Знайшов ти, а почесті, премії, нагороди перепадуть насамперед начальникові експедиції, — майнула думка. — Це справедливо?»

«Звичайно, справедливо, бо ж ми разом шукали».

Та чужий, аж надто тверезий голос не вгавав:

«Досі ти був рядовим геологом, якого із столичного вузу послали в глушину — тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу успіху. Мізерний шанс, та ось він трапився — що буде, коли не скористаєшся ним сповна? Ти загубишся серед сіряків і проживеш своє життя в’яло та непомітно й завжди дорікатимеш собі, бо до везіння тобі забракло розуму й тактики».

«І що ж робити?»

«Дуже просто! Нехай начальник готує свою доповідну, а трохи згодом напишеш і ти свою…»

«Це підло!»

«Ну, ні… Той, хто прагне успіху, так категорично не висловлюється».

— Миколо! Де ти? Миколо-о!..

Луна, відбившись од скель, заметалася поміж кам’яними стінами й урешті, знайшовши вихід, відкотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізної руди, — погнав Миколу нагору.

— Стрибаєш, як гірський козел, — усміхнувся Олег, подаючи руку. — Міцне серце… То що — вертаймося?

— Гаразд, — полегшено зітхнув Микола.

Належало б нанести на карту той маршрут, але щось Миколу стримало.

Стежка світилася, немов полита фосфором, і Микола незчувся, як опинився попереду товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над землею, ніс його, немов кульбабку.