Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Головне, чого досяг учений, це повна біологічна копія. Коли спостерігаєш, як робот прислужує професорові, складається враження, що це близнюки, та й годі!

Найдосвідченіша служниця програла б у порівнянні з роботом. Він смачно готує, подає професорові сніданок у постіль, щодня старанно чистить його одяг і взуття, а вдосвіта ходить на базар. Базар — пристрасть робота. Він годинами розгулює поміж лотками, торгуючись до нестями за кілька копійок.

Агент запалив 42-гу сигарету, коли нарешті робот, згинаючись під тягарем двох кошиків, перетнув базарну площу й порівнявся з машиною. Хвилина — і з кляпом у роті він опинився зв’язаний на задньому сидінні…

Шеф був задоволений. Навіть кілька разів копнув ногою агента нижче спини, що означало: «Молодець, добре попрацював!»

Агент «26-12», опинившись у розкішному номері готелю, хлюпнув собі півсклянки «довгого Джона» й з насолодою запалив сигарету. Нарешті, подумав, можна й відпочити…

Коли раптом задзвонив телефон. Його викликав шеф.

— Ви що, збожеволіли? — репетував шеф. — Кого ви мені підсунули?!

— Клянусь честю, це робот…

— Чотири обойми у вашу голову! Який це робот?! Ви привезли нам самого професора!

— Але ж я сам бачив, як робот ішов з базару, як готував обід, як прав, прасував, чистив…

— Послухайте, дурню, ви коли-небудь мали дітей? — запитав шеф. І сам відповів: — Ніколи! Тому не розумієте простих істин. Робот — це дітище професора. А який батько в наш час примушує дитину ходити на базар, готувати обід, прати, прасувати, чистити… Професор його створив, він і став його роботом! Оце сидить і плаче. Каже, що без нього бідне дитя помре з голоду. Бо навіть неспроможне саме насипати борщу в тарілку…

Я вирішив подарувати дружині робота.

Дружина не протестувала. Вона лише поцікавилася, що той робот вміє робити і чи справді зможе стати помічником в її хатніх турботах.

— Безперечно, — завірив я її, — ще яким помічником буде! І не в якихось там примітивних процесах, таких, як, скажімо, прання чи прибирання квартири. З цим ти і без нього впораєшся. Він стане помічником у вирішенні найскладніших сімейних проблем. Він робот-радник. Його електронний мозок здатний дати кваліфіковану пораду на всі випадки життя…

Це були не пусті слова. Робот таки радив безвідмовно. Яких тільки запитань не ставила йому дружина, на всі він негайно ж давав відповіді.

— Скільки чарок має випивати чоловік на святковому обіді? — цікавилася дружина (дружина вважала, що не більше п’яти, я наполягав на цифрі 8).

— Дві-три чарки, — безапеляційно відповів робот.

— Хто мусить забирати дитину з ясел? — запитувала дружина.

— Чоловік! — безжалісно твердив робот.

В нашій сім’ї настав мир і спокій. Ми не витрачали вечорів на дріб’язкові суперечки. Все вирішувалось просто.

— Куди нам у суботу піти? — зверталися ми до робота (як завжди, я був за те, щоб піти в гості до Федора Сергійовича, дружина за те, щоб до нього не ходити).

— До зоопарку, — радив робот. І ми їхали дивитися на слонів та бегемотів.

Дружина була в захваті від робота. Вона вигадувала найнесподіваніші запитання і в моїй присутності примушувала його відповідати.

До моїх хатніх обов’язків щоразу додавалися нові. Я вже купував хліб, приносив з магазину картоплю, натирав підлогу… Поступово робот почав мене дратувати. Здавалось, сталеве опудало створене навмисно для того, щоб завантажити мене по зав’язку. Я вже не міг, як колись, від початку до кінця дивитися телепрограму або, скажімо, до темряви різатися у «козла» з сусідами.

— Ну, що я тобі такого зробив, за що ти мені життя псуєш? — не витримавши, схопив я його якось за антену.

Робот мовчав. Як писалося в інструкції, на риторичні запитання він не відповідає.

«Невже вона знайшла ключик до залізного серця?» — подумав я, помітивши, як дружина заливає до його лудженої горлянки подвійну порцію мастила.

Таємно я почав робити те ж саме. Не допомогло. Я потроїв дозу. Робот був невблаганний, мов автоінспектор. Всі зусилля свого електронного мозку він уперто спрямовував на те, щоб зробити з мене хатнього раба. За його логікою виходило, що вранці перед роботою, замість того щоб читати свіжу газету, я мушу готувати каву.

Це вже було занадто. Я схопив його під пахви і поніс до майстерні гарантійного ремонту.

— Десятки чоловіків звертаються з подібними скаргами, — сказав мені майстер. — Тільки, на жаль, допомогти нічим не можу. Річ у тім, що конструктор першого сімейного робота — жінка…