Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— Матримоненка пам’ятаєш?

— Це той, чия дружина довгенько не могла відшукати роботу до смаку?

— Атож. Щоправда, дружина його вже прилаштувалася, але не в тім річ.

— Он як! — Слон мляво підняв ліве вухо і глипнув на мене з дивною недовірою. — І куди ж вона прилаштувалася?

— Не знаю. Але, — тут я ледь-ледь підвищив голос, — не в тім річ!

— А в чім?

— Матримоненко уже старший — ось у чім.

Задоволений напрочуд вдалим, як на мене, закінченням фрази, я відхилився на високу спинку крісла і непевно осміхнувся. За неписаними правилами Слон мусить спершу здивуватися, відтак обуритися. Справді, чому це старшим призначили Матримоненко, а не мене? Чим я гірший? По-перше, у мене бездоганний профіль. По-друге, моя дружина ніколи не шукала роботу. Нарешті, я не знаю жодної іноземної мови, а це, як на теперішні часи, явище досить рідкісне Слон потвердив мої найгірші підозри: він не здивувався і не обурився. «Отже, ніяких сумнівів не лишається— тобі треба поспівчувати… Але в чому?» По хвилі я спробував поміняти тему.

— Може, по грамині? Вдома, на жаль, немає, але я міг би збігати…

Слон знову зітхнув і замість відповіді заходився відкривати свій «дипломат». Спершу на світ божий з’явилася пляшка «Боржомі», за нею — пакуночок з апельсинами.

— Марокко, — знехотя проказав Слон, і закордонні пахощі виповнили кімнату.

Після того як ми випили, я розсердився.

— Слухай, що тобі пороблено? Яка тебе муха сьогодні вкусила? Га?

Слон роздумливо похитав хоботом, але своєї душі мені не відкрив. Остаточно втративши душевний спокій, я надав ще по одній і, не чекаючи, як відреагує на це мій гість» випив. Не знаю, може, цей мій вчинок його доконав, може, щось інше, а може, він ще з самого початку, ще до того, як ми зустрілися, запланував собі таке, але він також випив і одразу по цьому підвівся.

— Ну, бувай здоровий. Я пішов.

— Куди? — я аж нестямився од здивування.

— Як куди? — Слон і собі витріщив очі. — В зоопарк, куди ж іще. Мене вже, певно, розшукують…

— Ах он воно що… Ну, коли так…

На порозі Слон зупинився і винувато опустив вуха.

— На тролейбус не даси? В борг, звичайно…

— Ти мене дивуєш! — я по-справжньому обурився. — Ким-ким, а скнарою не був ніколи.

Я дав йому чотири копійки — одну «двушку» і дві по одній — і він погупотів до сходів.

Може, ви знаєте, за яким чортом він приходив?

Про те, що я вмію літати, протягом тривалого часу ніхто навіть не здогадувався. Втім, воно й не дивно. Людина я скромна, точніше кажучи, сором’язлива, отож здатність свою не зовсім звичайну вважав за краще не афішувати. Літав здебільшого вночі, без розпізнавальних вогнів, на малих висотах. Якщо ж узяти до уваги, що сучасний городянин частіше придивляється не до неба, а до того, що у нього під ногами робиться — як не одну вулицю перекопають, так другу; як не з-за одного рогу навіжений автомобіліст вискочить, так із-за іншого, — то і зовсім стане зрозумілим, чому майже рік я без будь-яких перешкод використовував свій фантастичний привілей і почувався у повітряному просторі вільніше, ніж дехто на землі. Так звик, признаюся, що вже й уявити собі не міг, як це інші вдовольняються звичайнісіньким існуванням.

Дочекаюсь, бувало, поки дружина вгомониться і засне (вона у мене жінка строга, навряд чи їй були б до вподоби мої нічні мандри), вийду на балкон, стану на перила, відштовхнусь — і лечу.

В одному місці телеантену підрівняю, щоб у людей нерви не псувалися через неякісне зображення, в іншому кватирку причиню, аби вітром скло не вибило, ще десь зупинку зроблю — послухаю, як закохані цілуються-милуються, різні ніжні слова одне одному нашіптують. Просторо, чисто, дихається — як спраглому п’ється. Хтозна, до якого часу тривали б отакі мої польоти, якби не дурний випадок.

Лечу якоїсь зимової ночі над Куренівкою, над парком Фрунзе, дивлюсь — спить хтось, скоцюрбившись, на лаві. Коли б це було серед літа, я, певно, не звернув би на сплюха ніякої уваги. Спить — то й хай собі. Може, у квартирі задуха дошкуляла, може, з дружиною погиркався — у житті чого не буває. А тільки ж надворі зима! Мороз градусів близько двадцяти, сніжок потроху сіється. Замерзне, бідолаха, пропаде ні за цапову душу.

Знизився, підходжу до лави, піднімаю чолов’ягу — аж це працівник нашого відділу Панас Качка. Не встиг до тями прийти, прочухався він та як верескне: