Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Врядигодько знизав плечима. На якусь мить у відділі стало тихо.

— Нізащо не повірю, що ти нічого не вмієш, — підбадьорливо сказав Жмурковський. — Подумай гарненько.

— Ну, у дитинстві я захоплювався футболом, — нерішуче став мимрити Врядигодько, — і досить непогано грав.

— Не годиться! — категоричним тоном заявив Миколайчик. — По-перше, у мене від найменшого шуму починає боліти голова. А по-друге — це звичайнісінький плагіат.

— Чому ж плагіат? — образився Врядигодько. — Жмурковський — теоретик, а я…

— Ні-ні, — замахала руками Марта. — Тільки не ця божевільна гра. Мій сусіда грає в команді майстрів і місяцями не буває вдома. Хіба це нормально?

— В такому разі, — продовжив Врядигодько, переконавшись, що так просто од нього не відчепляться, — я міг би ходити по стелі. Правда, я не знаю, наскільки це зручно для всіх…

— Ой! — скрикнула Марта. — Це чудова ідея. По-перше, оригінально. По-друге, ти нікому не заважатимеш.

— А штукатурка? — буркнув Миколайчик. — Штукатурка не посиплеться на наші голови?

— Цілком слушне зауваження! — докинув Гаркавий. — Треба зробити перевірку.

Оскільки ніхто, в тому числі й Врядигодько, не заперечував, було вирішено провести експеримент негайно. Врядигодько вийшов із-за столу, кілька разів присів, відтак підстрибнув і… пішов. Спершу по стіні, далі — по стелі.

Марта була така вражена, що не стрималась і, аплодуючи, закричала:

— Браво! Браво!

Тої ж миті рипнули двері і до відділу зазирнув Кравчина.

— Що у вас тут сталося? В чому справа?

— Врядигодько винайшов цілком оригінальний і досить-таки захоплюючий комплекс виробничої гімнастики, — пояснив Жмурковський.

Якийсь час Кравчина мовчки спостерігав за Врядигодьком, потім зненацька спохмурнів.

— Взагалі-то непогано придумано, але ж сліди…

Аж тоді всі помітили: там, де устиг ступнути Врядигодько, позалишалися чималенькі, неприємного сіро-чорного кольору плями.

— Справді… — розчаровано сказала Марта. — Так не годиться… Чого доброго, мене як єдину у відділі жінку примусять білити і стіни, і стелю. А воно мені треба? Й так за роботою ніколи вгору глянути…

— Я придумав! — крикнув із-під стелі Врядигодько. — Я придумав! Адже не обов’язково ходити у черевиках? Правда? Можна принести з дому капці — і тоді ніяких слідів не лишатиметься.

Гурт жваво загомонів. Погляди усіх звернулися на Кравчину.

— Капці? — роздумливо перепитав Кравчина. — А що… Це вихід. І, як на мене, не зовсім поганий…

Відтоді ніхто у відділі не байдикує…

Слон стовбичив перед дверима моєї квартири і мав вигляд людини, яка з чиєїсь недоброї волі зненацька забула своє прізвище.

— Що сталося, дорогенький?

Мій бадьорий тон, схоже, видався йому не вельми доречним. У всякому разі, він так пригнічено хитнув хоботом і глипнув на мене з такою сивою безнадією в очах, що я аж зігнувся під вагою до кінця не усвідомленої вини. «Еге, — подумалося, — тобі, здається, й справді не дуже затишно на цім світі. Або в преферанс до нитки програвся, або на службі неприємності…»

Мовби прочитавши мої думки, Слон протяжно зітхнув і цим майже зворушив мене.

— Витри ноги, — сказав я, дістаючи з кишені пальта ключі. — Вибач, що нагадую, але сам бачив, яке чортзна-що на вулиці робиться.

Слон мовчки потоптався на ганчірці перед дверима, прогупотів до кімнати і важко зсунувся у крісло. Я сів навпроти, витягнув пачку сигарет. Поки прикурювали, мовчали. Зрештою мені спало на думку, що мовчання — золото, і тому не варто розтринькувати його так необачно, і я поцікавився:

— Як ся маєш, друже?

Слон підняв на мене незмигний погляд, проте не зронив і півслова.

«Так і є, — подумав я. — Щось сталося… Дивно зовсім не те, що ти відмовчуєшся, зрештою, у кожного бувають хвилини, коли хочеться помовчати, а оце німе здивування в твоїх очах. Мов у хворої собаки…»

— Я хотів спитати, чи маєш якісь новини, — пояснив я, прикурюючи нову сигарету.

— Ет, які можуть бути новини… — Слон аж в оцю мить одвів погляд убік. — Живу, сіно жую… А ти як?

Ох, уже ці мені інтелігентські витребеньки! Чудово знає, що я знаю: чхати він хотів на усі мої проблеми і клопоти — своїх хоч відрами вичерпуй! — а проте обов’язок ввічливості — понад усе…

Нічим не виказавши своєї проникливості, я на хвилю замислився. Що ж цікавого сталося у моєму житті за ці місяці, відколи ми не бачилися? Начебто й нічого… А втім…