Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 1

Подібного не зустрічала
в русинській рідній стороні.
Отож, щоб люди тайну знали,
сказати випало мені.
Пишу про житіє гаремне —
Мій труд, я певна, недаремний —
списати любощі не гріх.
Хто знає грамоту, читайте,
розпусту в цьому не вбачайте,
лиш втіху і любов для всіх.

Отож, почну розмову з вами…
У розпачі, в журбі, в сльозах
разом із іншими бранцями
мене купив Кирей-мурза.
Тяжке то було мандрування
(це нині вже легке писання).
Коли ми вийшли на Дунай,
на валку кинулись гайдуки,
турчини ж швидко зброю в руки —
де ті гайдуки? Аж гай-гай!

Мурза сказав мені в Сучаві,
що відвезе до короля.
Відтоді у моїй уяві
убралася у квіт земля.
«Не на базар, як інших бранок!..»
Далеко двір і дім, і ґанок…
Константинополь видно з гір —
величне, горде і красиве,
славетне, світле місто-диво
у вечорінні тішить зір.

Із мінаретів муедзини
змагалися у голосах.
На килимках і на хустинах
заклякли турки в молитвах.
(І нам так доведеться, звісно…)
Нарешті в’їхали до міста,
за нами темна ніч повзе…
Мене і панну світлокосу
в палац поторохтіли возом…
Що завтра ранок принесе?

А вранці ми були товаром,
я навіть не згадаю де…
Неначе двох овець з отари
нас викупила валіде
(це мати короля турчинів).
Нас двоє. Молоді. Невинні.
В кареті пишній – на майдан,
у супроводі – до покою.
Ми трохи злякані обоє…
Там нас зустрів гарнезний пан.

І я туй-туй була би-м впала.
Мурза шепнув: «То не король…»
Ми з ним утрьох. Велика зала.
Він старший євнух. Що за роль?
Ставок у залі. Квіти. Птахи…
Наказ віддав: «Скидайте лахи.
Огляну, може, який ґандж».
Я, як і подруга, злякалась,
ні перед ким не розбиралась…
Він повторив, та грізно – аж!

В одних сорочках дриґотіли…
Він: «Далі! Кидайте на діл!»
Дивився довго, мацав тіло,
вертів обох нас, як хотів.
Велів схилитися уклінно
й покласти руки на коліна…
О жах! Сідниці розчепив…
(Це ява! Це мені не сниться!)
Спитав Мехмед: «Єсте дівиці?»
І зовсім близько підступив.

Мабуть, на слово не повірив.
Який ще сором? Пожалій!
Усьому має бути міра…
У цноту пальцем! Боже мій!
Та суне глибоко, до болю,
пручатися – не моя воля…
До крику пхає, вражий пан!
Киває схвально – все, як треба…
Хай мя Господь прихилить Небо,
корюсь – така моя судьба.

В долоні плеснув, стрельнув пальцем —
з’явилося кілько невіст.
Дали шовкові накривальця,
малі й тоненькі – не на зріст.
Невісти чемні були з нами,
вели нас довгими сінями —
з покою парa, теплий дух.
Замість долівки йду у воду —
не бачила такого зроду…
Аж біля мене жвавий рух.

Мене і Гальшку терли, мили
невісти (хай їм довгий вік).
Ми на той час не мали сили,
вже втратили годинам лік.
В сорочки вбрали незабаром,
в дзьобаті капці і шальвари
і до покою відвели.
Низенькі ліжка, чисті шати,
смаколики і фрукти… Спати!
Ми впали в ліжка – не лягли.

В Константинополі чужому
зайнявся сонцем третій день.
За ніч ми переспали втому,
аж ось – в покої валіде.
І стіни, й стеля різнобарвні,
вбирають очі шати гарні,
фонтан відрадно струменить…
Огрядна мати Сулеймана
нас, напівлежачи, з дивана,
всіх оком оцінила вмить.

Султан вмостився на канапі
для нас, невільниць, – певний знак,
(ох, скільки буде ще тих знаків) —
султану показатись всяк.
Одна йому варила каву,
ще дві махали пір’ям з пави.
Мені ж він очі засліпив,
коли поглянув – серце стало,
я заточилась, ледь не впала,
сам вчасно тацю підхопив.

Тихцем спитав: «Як її звати?»
Мене? О Господи єси…
Тим часом пильнувала мати,
кого із нас відзначив син.
Ще раз на мене подивився
і сам неначе засвітився —
я поклонилася на те.
Сочився шепіт з усіх боків:
«Он та, що впала йому в око…»,
а по-турчинськи я – «гезде».

Раненько нам музики вчулись
із далини й дівочий спів.
Ми із постелі стрепенулись,
поснідали удвох без слів.
Ці наші вправи були вчасні,
якраз нас повели до лазні.
Тут юж чекав Мехмед Саїд.
Велів нам євнух оголотись,
в коліна стати й нахилитись…
Йому до шмиги був наш вид?

Чи він ізнов нас оглядає?
То вже дивився… Але ж ні!
Щось у соромне місце пхає,
у дупу – Гальшкі і мені!
«Не бійся! – вчить Саїд сердито. —
Зсередини слід вас помити,
повір, потреба в тому є!»
Води, що запах ружі мала,
мені до черева налляли —
ось лусне все нутро моє!
Аж треба сісти на гладущик
і вилляти… Зворотний труд.
А струмінь з мене дужче й дужче…
А встидно як – навколо ж люд!
Так нас зсередини помили,
але на тому не скінчили,
зо п’ятеро невіст-дівчат
ізнов у воду нас друляли,
старались, мили-вишкрібали
довгенько, з голови до п’ят.