Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 2

І мудрого царя. Любов висока.
Не змиє дощ, пісок не занесе.
І Суламіф – цариця ясноока,
Бо жінка любляча – понад усе…

Сім днів кохання й кожна ніч безсонна
Минуло з того дня у Соломона.

Поет, мудрець і цар, мов у полоні,
Любився – і насититись не міг.
Як літо, розцвітав вік Соломонів
У пестощах солодких Суламіф.

Стояли світлі, теплі, дивні ночі.
Обоє, до любовних вправ охочі,—

На ложі із тигрових шкур, цнотлива,
Оголена, забулась напівсном.
А поруч, весь осонцений, щасливий,
Цар попиває золоте вино.

– Скажи, мій царю, – якось мовить діва, —
Любов миттєва наша – це не диво?

Тебе не бачила, лиш голос чула, —
І вже тоді належала тобі.
Все, що було до тебе, я забула —
Якби ще час спинився і не біг!

Чим серце полонив моє, коханий,
Що ти відкрив мені мене незнану?

Володар до дівчи́ни прихилився:
– До тебе, люба, тисячі жінок
І після тебе, я не помилився,
Не вивчили й не вивчать цей урок.

Три речі в світі я не можу зрозуміти…
І ще четверту – ніде правди діти.

Це шлях орла у небесах пророчих,
Змії на скелі, в морі корабля,
Шлях чоловіка до сердець жіночих —
Навіть Агур 3 3 Агур (Збирач) – син Іакея, мудрець ізраїльський, відомий своїми висловами, які подані в 30-му розділі книги «Притч Соломонових». не розгадав цей шлях.

– Речей незрозумілих в світі стане…
Сьогодні на бенкеті, мій коханий,

В’язання стакти 4 4 Стакти – одна з речовин, яка рекомендована законом Мойсеєвим до священного курильного складу (благовонна смола). втратило свій запах,
Коли ти лиш від мене відійшов.
Я мушу, любий мій, тобі сказати:
Мов сонце, ти притягуєш любов.

Жінки, чоловіки, тварини, квіти —
Усі – тебе не можуть не любити!

Ну як когось любити, окрім тебе?
– І окрім тебе, окрім тебе, Суламіф!
За тебе я довічно вдячний небу!
Тебе я вранці дивом застеріг…

– Ти руку лиш поклав на мою на руку,
І серцем я відчула нашу злуку.

– Під сукнею тонкою твоє тіло
Тоді побачив… Вражений завмер…
– Від слів твоїх, мій царю, я тремтіла…
Кипіла кров, немов під сонцем мед…

Вони про час обоє забували,
Любилися, кохалися, кохали…

Здивовані, що місяць закотився,
І підглядає вранішня зоря.
Заходить день і час не зупинився…
Вуста ще спраглі, а серця горять.

– Ти знав жінок, дівиць, коханок ніжних,
Я певна, що найкращих, найгарніших…

Соромлюсь я себе просту, невчену…
Вустами цар її вуста заткав:
– Ти є цариця, Суламіф, для мене,
Тебе, немов перлину, я надбав.

З морських глибин… Окрасо мого ложа,
Людина за свій вік любити може

І тисячу разів… Людина любить,
Повір мені, кохана, тільки раз.
А ще облудна думка та, що люди
Всі люблять всіх. Але не напоказ

Господь лиш двом кохання посилає
У винограднику… той ранок… як згадаю…

Коли на свіжім килимі зеленім
Під кедрами мені ти віддалась,
Бог милостивим був в ту мить до мене —
Моя єдина між людей знайшлась…

– Я знаю, всі жінки тебе любили.
У вісім літ на свої очі зріла

Великий караван. Цариця Савська.
Верблюди, череда із колісниць.
Ти, царю, довгий час із нею знався,
Про неї ходить стільки небилиць.

Скажи, вона у світі найгарніша?
Чи справедлива мудрість її рішень?

– Цариця Савська – жінка дивовижна…
Такі у пам’яті лишають слід. —
Цар подивився на кохану ніжно. —
Тоді було їй повних сорок літ.

Царицю добре вчили чаклувати —
Щоб вміла з тіла рихлість прибирати,

Тому була стрункою, наче юнка,
Творила із обличчям чудеса,
Для цього готувала різні трунки…
Її краса – була страшна краса.

Хоч мудрістю уміла козириться,
Дрібна була та мудрість у цариці.