Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 2

Пішла небога, та біда в дорозі —
Лихий розбійник трапився небозі.

Пограбував і в намір – ґвалтувати,
Відкрилася з сльозами на очах.
Розчулився розбійник – що й казати —
Все повернув і відпустив дівча.

Питаю вас, хто перед Богом чинний:
Жених, розбійник, чи ота дівчина?

– Дівчина, – два промовили, – звичайно!
– Розбійник! – твердо мовив третій гість.
Цар огласив: – Ти золото взяв тайно!
Тебе жадоба й чорна заздрість їсть.

– Клянуся, царю, Богом, я порожній! —
Гість миттю передав ціпок дорожній

Товаришу й сказав: – Вини не маю!
Хай всі почують, ось у нього скарб!
Я тільки справедливості бажаю… —
У клятві вгору піднялась рука.

Цар усміхнувся, воїна покликав:
– Щоби свій жезл пройдисвіт цей не тикав,

Отут при всіх зламай його, юначе… —
І золото посипалось до ніг.
Крадій упав перед царем і плаче:
– Пробач, твій розум я не застеріг…

І далі цар судив без відпочинку.
До трону доступилась бідна жінка,

Вдова каменяра прийшла з бідою:
– Потратила я вранці на муку
Останні гроші. Раптом – отакої —
Шалений вітер, наче на скаку,

Муку розвіяв. Діток годувати
Немає чим. Мені відшкодувати

Хто має це? Повідай, царю мудрий.
Велів володар кликати купців:
– Скажіть мені, це ви вчинили смуту?
Просили ви для плину кораблів

У Бога вітер?
– Так, молились, пане!
І вдячні, що піднявся вітер званий, —

Купці звітують.
Цар в одвіт:
– Здається,
Що вітер трохи наробив біди
Вдові каменяра. Вам доведеться
Відшкодувати – вихід тут один.

Купці у чашу срібла бідній жінці
Накидали. А цар іще гостинців —

Динарів золотих – додав надміру,
Бо й Соломону вітер радість дав.
Володар був натхненним, світлим, щирим,
В цей день він і прощав, і дарував.

Пішов на всі прохання, крім одного.
Жрець Молоха 2 2 Молох ( Молех, Мелькарт, Мелек ) – шановане в Ханаані, Палестині, Фінікії та Карфагені божество природи та сонця, в жертву якому приносили людей, особливо дітей. чекав біля порога,

У жовтому, суворий, з бородою —
Про жертву немовлят просив чернець.
Цар мовчки, твердо, владною ходою
Пройшов повз нього. Розлютився жрець…

Пішла до міста Суламіф під вечір,
Там продала свої коштовні речі —

Сережки срібні. Пахощі купила,
Флакончик мирри в жирного купця.
Він їй сказав: – Дівчино моя мила,
Торкнеться любий до твого лиця

І цілуватиме твої пахучі груди —
Повір старому, так сьогодні буде —

Він скаже: «О, кохана, твоє тіло
Духмяне мене з розуму зведе!»

Все буде, діво, так, як ти хотіла,
Ти тільки дочекайся, він прийде!

Коли упала ніч, і вийшов місяць
Гуляти і над світом, і над містом,

У тиші лиш цикада цвірінчала…
Зняла свій одяг юна Суламіф,
В напівтемря́ві голою постала —
Від її виду місяць занімів.

Все тіло діва миррою мастила.
– Для тебе, милий, – ніжно шепотіла. —

Коханий, золотий, найкращий в світі…
На заздрість Ієрусалимських дів…
В тополь позавіконних срібні віти,
Щоб підглядати ближче, місяць сів.

Лягла пахуча, як була, на ложе,
А серце заспокоїтись не може,

Його биття лиш чутно у кімнаті.
Дрімота ходить поруч. Лине час.
Здається, милий поруч, ось, обняти…
Липка дрімота утікає враз.

То промінь місячний. А милого немає.
Струмок далекий ледве чутно грає.

«Як не прийде? Навіщо я просила?
Невже послухав вранішню мене!
Прийди до нареченої, мій милий!
Любов прийшла, у думці лиш одне…»

Аж раптом за вікном почула кроки…
– О, сестро, відчини! Чи сон глибокий

Тебе здолав? Голубко моя, чуєш?
Мене покрила вранішня роса.
Чому ти нашу зустріч не пильнуєш?
– О Боже! Він прийшов… Як і казав…