Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 2

Пробач, що нишком за тобою стежив…
А твоя шия, мов Давида вежа.

На вежі тій прикріплені, я знаю,
Тих, хто схилився, тисяча щитів.
На твою вежу щит свій прикріпляю!
– Не чула ні від кого таких слів…

– Коли тебе овіяв дужий вітер,
Ти вся була готова полетіти…

Мов грона молодого винограду,
Дівочі груди. Наче пальма, стан.
А на довершення – очей відрада —
Твої неперевершені вуста.

Дівча почервоніло, зашарілось,
Цнотливо рученятами прикрилось.

Лице і груди… – Руки твої зайві…
Лиш прибери, – промовив цар царів. —
Красу не заховаєш. Не щезає
Те, що Господь дарує на порі…

І твої стегна я побачив зразу,
Вони, немов дорогоцінна ваза.

Чи тебе скульптор виліпив на диво…
Красуне, покажи мені свій лик.
Вона покірно руки опустила,
Її цареві чари оплели.

Дівча зачарувалось тим полоном,
Куди заводять очі Соломона.

– Скажи мені, хто ти? Цікаво знати.
Не бачила подібного тобі.
– Пастух. У горах я пасу ягнята,
Там, де трава в нарцисах далебі.

Чи не прийдеш на моє пасовисько?
Це недалеко… хоч не дуже й близько…

Вона лиш похитала головою:
– Не вірю. Ти такого не кажи!
Я маю очі, милуюсь тобою,
Не бачу, щоб на пасовиську жив.

Лице від вітру геть не огрубіло,
Не знають праці твої руки білі.

Моїм братам, напевно, й не присниться
Аграфи вартість на твоїм плащі.
Здається, бачила тебе у колісниці
На царськім святі якось уночі…

– Розумниця. Це правда. Ти вгадала.
Я перший царський кухар, щоб ти знала.

Ходи до мене… Чом стоїш далеко?
Присядь на камінь. Ми ж удвох, самі.
У лозах тут немає небезпеки…
Як тебе звати, сестро?
– Суламіф.

– Чому брати розсердились на тебе?
– А чи про це розказувати треба…

Замість купити в місті хліба й сиру,
Рожеве масло я взяла у єгиптян.
Воно таке… Пахучіше від мірри…
А що мені ще треба від життя…

Ласкаво цар погладив її руку.
Німа ранкова тиша, ані звуку…

– Тобі самій тут нудно?
– Я співаю,
Працюю. Брат несе мені обід.
На вечір хтось з братів мене зміняє,
Я так живу й не відчуваю бід.

Навколо кипариси, лози, гори…
А ще копаю корінь мандрагори.

Ті корені людську фігуру мають, —
Я їх халдейським продаю купцям.
А ягоди в коханні помагають…
Не знаєш, чи правдива казка ця?

– Ні, Суламіф, то марні намагання.
В коханні помагає лиш кохання…

Скажи, чи є у тебе батько й мати?
– Одна лиш мати. Батько мій помер.
По першім шлюбі є два старших брати.
Сестричка менша. Більш нема сестер.

Цар Суламіф тихенько обнімає:
– Вона іще таких грудей не має?

Гарячих, гордих! – каже їй на вухо.
Від сорому і щастя Суламіф
Згорає. Юне серце б’ється глухо,
А в голові єдина думка: «Мій!»

– Жаданий подих кожен твій і милий,
Ти, сестро, моє серце полонила,

Твоє намисто наймиліше в світі! —
Цар шепотів. – В очах твоїх тону…
– О, відведи від мене очі світлі! —
Дівча просило. – Пробуди від сну!

Та від бажань сердечних хто розбудить, —
Хилилась Соломонові на груди.

Цар Соломон припав до вуст вустами,
В єднанні опалила пломінь вуст…
– Що робиш ти зі мною? Що це з нами?
Чи я живу… Чи, може, не живу…

В знемозі Соломон: – Ти – наречена!.. —
Бажання непоборне і шалене. —

О, незрівнянна, швидше йди до мене,
Мед-молоко під язиком твоїм.
Під кедрами ось тут трава зелена,
Мов прохолодний і затишний дім…

– Облиш мене. Не можу я, не хочу.
– Ти хочеш… Я не дочекаюсь ночі…

Внизу за виноградом чиїсь кроки.
Злякалася. Але в руці рука.
– Де ти живеш, скажи? – Цілує в щоку. —
Прийду вночі, чекай, – не відпуска.