Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 2

І Суламіф немов оціпеніла,
Не встати їй – не володіє тілом.

Шепоче: – Милий мій росою вмитий…
Але ж я гола… скинула хітон…
Помила ноги… як мені ступити?..
Ні, ні… я сплю… це є всього лиш сон…

– Прекрасна, вийди лиш, вже ранок скоро,
Спів горлиць будить недалекі гори…

Цар обійшов будинок. Стихли кроки.
Нарешті юна Суламіф встає.
Хітон вдягає, лине до порогу…
«Де він, мій любий, серденько моє?»

Та за дверима вже нема нікого,
Порожня між кущів в імлі дорога.

Зоря рожева, місяць утікає.
Над горами полум’яніє вись.
– Я тут, мій муже! Я тебе чекаю! —
Кричить в темря́ву. – Милий, повернись!

Зірвала голос, видивилась очі —
Ніхто на поклик не озвався з ночі.

«Аж побіжу коханого шукати
На вулицях, на площах, в закутках.
О, навіть якби ти був моїм братом,
Якби ми ссали з одного соска,

Була б твоєю… Вражена любов’ю,
Біжу, як навіжена, за тобою…»

Так мовить Суламіф сама до себе.
Добігла ось до міста, до воріт.
Сторожа враз: – А що красуні треба?
Ходи до нас! Ми змерзли на порі.

Ми вміємо цінити груди й ніжки!
Ти нічку провела з коханим в ліжку,

Нам досвіду, повір, не позичати,
Закриєш очі і не відрізниш
Від милого… – Обоє до дівчати
Спішать… О Боже, зупини!

Хапають за плече, за стан, за груди,
Та Суламіф верткá – біди не буде.

В руках сторожі верхнє покривало —
І Суламіф біжить назад мерщій.
Образи й страху наче не бувало…
«Де Соломон, де муж коханий мій?»

Цвіт винограду плине ароматом…
«Здається, знаю, де його шукати!»

Між лозами у ковдрі безпробудно
Спить, мов у люльці, охоронець-брат.
Хотіла розбудити – важко, трудно —
Не зрушити – мов кам’яна гора.

«Знайду його, хоч як мені заткалось,
Піду на місце, де ми зустрічались…

Я землю поцілую під стіною, де він стояв…
Він тут!» – До неба крик!
Летить, не володіючи собою:
– Цілуй мене, зі мною говори!

Мов птаха, через пліт перелетіла,
Без слів, щаслива, милого обвила.

Вуста від вуст не можуть відірватись…
– Кохана! – Голос у царя тремтить. —
– Як радісно тобою милуватись!
Яка блаженна неповторна мить!

– Прекрасний мій! Моя сльоза щаслива!
Для нас лише зелене ложе-диво…

Над нами кедри… ти мене цілуєш…
Кохай мене, коханий, я твоя!
Сердець гарячих перестуки чуєш?
Яка божественна ранкова яв…

А після вся сумирна, розімліла,
На пишних травах випростала тіло.

На груди голову цареві прихилила,
Цар ніжно їй шепоче щось на вухо,
Почервоніла, посміхнулась мило,
Готова день і ніч ті речі слухать…

– Брати мені, – озвалась, – доручили,
Щоб виноградник днями сторожила… —

(Маленьку руку Соломон голубить.)
Свій виноград я не уберегла.
Володар запитав: – Жалкуєш, люба?
– О ні! Коханий, якби я була

Засуджена з тобою розлучитись
І більш в житті ніколи не зустрітись,

Я б з іменем твоїм жила до скону…
– Скажи-но, сестро, знала ти, хто я?
– Не знала, а хіба це перепона?
Моє життя відтак – любов твоя!..

Не смійся, мені соромно признатись,
А тільки, вибач, почало здаватись…

Чи ти не бог язичницький, мій пане?
– О ні, не бог я, а всього лиш цар.
На цьому місці, тут, клянусь, кохана,
З тієї миті, як злились серця,

Я зрозумів, із юності донині
Не мав такого млосного томління.

Твої вуста, усмішка полохлива,
Твого волосся золотий вогонь,
П’янке вино сосків твоїх тремтливих,
Щемливий дотик пальців і долонь…

Яке приємне ложе це зелене…
– О, царю мій! Дивись, дивись на мене…

Мене хвилюють чорні твої очі,
Твоє бажання пророста в мені.
Душа і серце, й тіло тебе хочуть,
Без тебе я не хочу жити, ні!