Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 2

– Я хочу пити, – в тиші ледь почулось, —
Мені нутро, немов огнем, пече…
До Соломона кволо усміхнулась,
І з нього більш не зводила очей…

– Я вірю, що кохання нездоланне…
Отак були удвох, цар і кохана,

Оголена, скривавлена, безмовна
Прекрасна Суламіф і Соломон.
Скарбниця всього світу безкоштовна
Проти життя. В страшному сні немов,

Цар на колінах у кривавій піні…
Всі зникли із покою, наче тіні…

Заговорила Суламіф: – Мій любий,
Коханий, незрівняний мій, – крізь біль, —
Єдиний ти серед усього люду,
Я всім єством належала тобі…

Тобі я вдячна за усе безмежно…
Ти вів мене, наївну, обережно

У край любові… Дай поцілувати
Твої прекрасні руки… До тих пір
Від вуст їх не дозволю прибирати,
Поки не затуманиться мій зір…

Я дякую тобі за твою вроду…
Я твою мудрість, мов джерельну воду,

Пила досхочу… Хоч в якусь хвилину,
Коханий царю, ти згадай мене,
Ту, сонечком обпалену дівчину…
Твою рабиню… Смерть хай омине

Тебе ще довго…
Цар в задумі мовив:
– Допоки в світі житиме любов,
Твоє ім’я, як благодійне слово,
Звучатиме, кохана, знов і знов…

Ніч темні шати по землі збирала,
А на світанку Суламіф не стало.

Умився цар. Хітон у скарабеях
Вдягнув. Потому підізвав Ванею.

– Підеш, на смерть скараєш Еліава, —
Сказав спокійно. Впав до ніг старий:
– То ж внук мій! Не вчини таку неславу!
Мені таке зробить… Хоч сам помри!

Та й Еліав у храмі заховався…
– А ти моїх наказів не цурався,

Коли я наказав убити брата,
Адонію. Ну! Очі підведи…
Ванею, нині мусиш стати катом.
Старий мовчав. Цар лиш кивнув: – Іди.

Сказав начальнику палацу Ахіссару:
– Для Астіс легкий збуток смертна кара.

Я не встеріг її підступну вдачу,
Що в її серці ненависть живе.
Мене цариця більше не побачить,
До батька у Єгипет хай пливе.

Усіх спровадив Соломон. Кохана діва
Лежала мертва. Тепла ще. Красива.

Цар сумно юним тілом милувався…
Усмішка ще лишилась на вустах…
Чола торкнувся пальцем та й подався…
На серці туга і душа пуста.

Первосвященика минув. Пройшов до зали.
Царя у тиші писарі чекали.

Трон в позолоті. Сів, як і належить.
Заплющив очі. Та всього на мить.
Завмерли писарі. Уважно стежать.
Ледь чутно мовив Соломон: «Пишіть:

Поклади мене, як печать на серці твоєму,
як перстень на руці твоїй,
бо сильна, як смерть, любов
і жорстокі, як пекло, ревнощі:
стріли їхні – стріли вогненні…»

Цар писарів відправив, і по тім
У судній залі був на самоті.

По Волзі осінній непоспіхом біг пароплав,
Цигикала чайка самотня на зламі крила,
Вітер холод ганяв і прапор тріпав на кормі,
Береги поруділі пообіч лежали німі.

Пароплав був майже порожній на сірій воді,
Лиш на верхній палубі – два з другого класу, немолоді,
Непримітні, гуляли на вітрі в потоці слів.
Та на нижній гомоніла артіль мужиків.

А ще пасажир із першого класу, років так тридцяти,
Брюнет, гарно вдягнений, в англійській каскетці ходив,
Віднедавна відомий письменник, високий, міцний,
Пив повітря осіннє, вітер весело гнався за ним.

Хода у письменника досить впевнена, пружна, тверда —
Мірно бились колеса об воду, крутились, шуміла вода.
Від корми і назад, проти вітру й під вітер ступав одинак.
Врешті він зупинився, на сходах помітивши знак.

З нижніх палуб із третього класу піднімалась вона,
Учорашня миттєво знайома, на пароплаві одна,
В капелюшку дешевім, із спитим, та милим лицем,
У легенькім пальті йшла незграбно тихцем.

Він подався назустріч.
– Як спали? – спитав на ходу,
І затримав в долоні її руку маленьку худу…
Усміхнулась : – Прекрасно! Я сплю, як бабак…
– Ви заспались, мій ангел, – сказав фамільярно, – відтак,