Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 2

Пішли поміж колонами зі співом
Всі члени розшукать, щоб оживить.
Ось Мемфіс, Абідос, Саіс і Фіви,
Де серце Ун-Нофар-Онуфрія 13 13 Ун-Нофар-Онуфрій – одне з імен бога Озіріса. лежить.

Знайшла Ізіда всі частини тіла,
Лиш Фаллос відшукати не змогла.

Усім містам жерці співали славу,
Спів пристрасті і сили набирав.
Цариця ж дочекалась Еліава —
До ніг укляк беззвучно Еліав.

У захваті, у соромі й бажанні
Він плакав, мов зустрілися востаннє.

Поклала руку на жорстке волосся,
Цей бідний хлопець тільки нею жив,
Та їй сьогодні не про нього йшлося…
– Все, що про них ти знаєш, розкажи!

Про ту дівчину і про Соломона…
– О, ти його кохаєш! Як це можна?

Розірвуть серце ревнощі, царице…
Ну що тобі сказати…
– Говори!
– Мудрець, авімелех, що був як криця…
Що з ним порив любовний утворив!

Дівча, мов янголя… Чарівна врода…
Нікого не любив ще так володар.

Від неї не відходить на хвилину,
Як вірний раб покірний біля ніг.
Для нього в світі лиш вона єдина,
Він не відводить, наче пес, очей своїх.

– Кажи, – звіріла Астіс, – все, що знаєш!
Продовжив Еліав: – Мене терзаєш!

Вона вся ніжність, соромливість, ласка
І пестощі, немов – сама любов.
Для неї все, що сталось, – дивна казка,
А він за неї б і на смерть пішов.

– Кажи! – цариця люто застогнала
І голову до тіла притискала.

Жерці тим часом зі скаженим видом,
Із галасом навколо вівтаря
Носили срібну статую Ізіди
Й вчиняли собі рани всі підряд.

Кинджалами, ножами, канчуками,
А деякі і нігтями й зубами.

Скривавлені, побиті, навіжені
Істоти, ледве схожі на людей.
Крутивсь пустельник в колі тім скаженім,
Так швидко, що здавалось, ось впаде.

Стояв спокійно посеред дурману
Верховний жрець з ножем з обсидіану.

Жерці кричали: – Фаллос! Де твій Фаллос?!
Великий боже, вже пора, приходь!
Озіріса Ізіда зачекалась,
Жадає лоно благодатну плоть!

Жерці принишкли раптом, наче миші,
Пустельник ніж схопив у мертвій тиші.

Спинився враз, зігнув худющу спину,
Змахнув рукою, зойкнув під ножем
Й до вівтаря обрубок плоті кинув…
Верховний жрець накрив його плащем,

Щоб до Ізіди доторкнувсь вустами…
На ношах винесли скопця із храму.

Звук міді нісся над Єрусалимом,
Цариця відхилилася назад.
– Юначе, царюватимеш над ними,
Ти будеш суверен, а не васал.

Ти, Еліаве, про таке й не мріяв,
Месопотамію і Фінікію,

Ізраїль, Вавилон та Іудею
І Сирію кладу тобі до ніг.
Розправишся сьогодні з ним і з нею!..
Юнак сахнувсь, мов у страшному сні.

Очима пропалила, мов тигриця.
– Тебе лиш хочу я, моя царице!

Хай сонце упаде, хай зникнуть люди…
– Ти будеш над царями цар і бог!
Довіку, любий, я твоєю буду!
Йди, Еліаве! Йди! Убий обох!

Сказати Еліав щось намагався,
Напружився юнак, вперед подався…

Та Астіс раптом впилася вустами,
Що хлопцеві перехопило дух.
– Удвох ми будем правити світами!..
Убий обох! Іди в палац!
– Іду!

І була ніч великого кохання…
Ця сьома ніч… Для Суламіф остання…

Пестощі були безмежно ніжними
І тихими, мов шерехи трави.
Немов журба яка лягла над ними,
Неначе янголи читали молитви́.

Обійми і цілунки соромливі,
В задумливості дотики цнотливі.

– Як зветься та зоря, – дівча питає, —
Що має голубий привабний вид?
– Туди душа по смерті відлітає.
Священна зірка. Маги звуть Сопдит.

– Ти віриш цьому, царю мій коханий?
Цар тихо був, і лиш його дихання

Дівчи́на відчувала на волоссі.
– Можливо, ми побачимося там,
Коли помремо… Хай би це збулося…
Коханий, не мовчи, відкрий вуста.

– Життя людське коротке. Час безмежний.
Віки віків минають, як належно.