Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Дивізія моя готувала сержантів для військ Прикарпатського військового округу, Центральної і Південної груп військ, тобто для військ Радянської Армії, які перебувають в Угорщині та Чехословаччині. Кожен набір — від 4 до 6 тисяч курсантів. У рік дивізія давала від 8 до 12 тисяч сержантів. У разі необхідності продуктивність дивізія могла підняти до 20 тисяч сержантів на рік.

Наші скоростиглі сержанти після п’яти місяців підготовки потрапляли в бойові частини, де їм доводилося командувати не тільки однолітками, а й дємбєлями, яким залишалося служити лічені місяці. Нічого хорошого від цієї системи підготовки очікувати не доводилося. Однак не нам, офіцерам навчальних дивізій, потрібно було при зустрічі морди бити, а тим, хто всю цю дурницю вигадав.

Ось і питання: а кому заважали полкові і дивізійні школи? Чому їх ліквідували, кому і навіщо знадобилися навчальні дивізії?

Мій доблесний 145-й гвардійський навчальний мотострілецький полк мотострілецьким був тільки за назвою. Два навчальних батальйони готували військових розвідників для розвідувальних рот мотострілецьких і танкових полків і розвідувальних батальйонів мотострілецьких і танкових дивізій. Третій навчальний батальйон готував сержантів для спецчастин охорони сховищ ядерних боєприпасів. Таке поєднання навчальних батальйонів мало глибокий сенс.

Головне завдання розвідувальних частин і підрозділів — пошук і знищення в тилу противника ядерної зброї і засобів її доставки. Тому курсантів двох батальйонів вчили насамперед знаходити і розпізнавати так звані цілі першої категорії, тобто пункти зберігання і технічного обслуговування ядерної зброї, а також вогневі і стартові позиції артилерійських гармат і ракет, які доставляють ці боєприпаси до цілі. В ході війни виявлені цілі першої категорії підлягали негайному знищенню будь-якою ціною, в тому числі й самовбивчими атаками. Для таких атак розвідувальні підрозділи мали в своєму складі танки, бронетранспортери та іншу важку техніку. А курсантів третього батальйону вчили ретельно маскувати об’єкти, що охороняються, пильно їх охороняти і непохитно боронити як від диверсійних груп, так і від танкових атак.

Бойову підготовку було досить просто організувати: на полігоні курсанти з перших двох батальйонів шукали, знаходили, намагалися атакувати і знищити цілі першої категорії, а курсанти третього батальйону вчилися від таких атак ухилятися або їх відбивати.

Наша бойова техніка — бронетранспортери БТР-60П, БРДМ (броньовані розвідувально-дозорні машини), танки Т-55, плаваючі танки ПТ-76.

Курсанта потрібно було змусити коритися, загартувати фізично, викласти основи виживання в екстремальних умовах і тактики дій в тилу ворога, втовкмачити йому основи грамотної експлуатації бронетанкової техніки, організації закритого зв’язку, навчити водінню танка чи бронетранспортера, стрільбі з багатьох видів зброї, до автоматизму розвинути навички індивідуального та колективного захисту від зброї масового ураження противника, навчити розпізнавати бойову техніку ймовірних противників, втовкмачити ази тактики іноземних армій, викувати з нього командира, але перш за все — навчити основам російської мови.

І все це — за п’ять місяців!

А, мало не забув найголовніше: з нього мали зробити ідейного борця за ідеали комунізму.

До кінця навчання курсант мусив без запинки називати всіх членів Політбюро і кандидатів в члени, всі республіки Радянського Союзу і їхні столиці, всі агресивні військові блоки імперіалістів і країни, які в ці блоки входять, згадати контрольні цифри виробництва чавуну і сталі в Радянському Союзі на кінець поточної п’ятирічки, розповісти, коли і за що Комуністичний союз молоді отримав свої ордена. На випускній інспекторській перевірки він мусив бігати, стрибати, водити бойові машини, надавати першу медичну допомогу пораненим, допитувати полонених, стріляти, легко і вільно щебетати багато про що.

А йому все це було абсолютно не потрібним.

Одна справа — вроджений лідер, який був ватажком дворової шпани, який і в армії рвався в сержанти, інша справа — хлюпик, який ніколи нікого не змушував собі коритися, який для цього не народжений і не створений. Раніше і перший, і другий типи миттєво визначалися командирами ще при проходженні курсу молодого бійця; перших відправляли в полкові і дивізійні школи, других залишали рядовими.

Після створення навчальних дивізій індивідуальний відбір залишився в минулому. Зрозуміло, військкоматам ставили завдання слати в навчальні дивізії найкращих. А де їх узяти? Сидить бідний воєнком, похнюпившись: у прикордонники найкращих, і в десантуру, і у флот, і в ракетники, і в авіацію. А тут йому ще наказ: спорядити пару ешелонів в якусь навчальну дивізію. І знову ж таки — найкращих. Раніше ротний командир з двох-трьох десятків новобранців вбирав чотирьох-п’ятьох осіб. І вибирав для себе. А у воєнкома — тисячі призовників, яких він в очі не бачив. І відбір для якоїсь навчальної дивізії, чи то в Білорусії, чи то в Забайкаллі. Так гори це все ясним полум’ям! І гнали в навчальні дивізії ешелони з тисячами новобранців, більшість з яких в сержанти не годилися не тільки за психологічним складом, а навіть і за рівнем розумового та фізичного розвитку.