Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Так ось, перефразовуючи відому приказку, можна сказати, що сержант-татарин гірший за татарина. І чим він гірший за для солдата, тим кращий для офіцера. Коли у вас є вибір, то за інших рівних на посаду сержанта, не роздумуючи, ставте татарина.

Ах, які у мене в роті були сержанти! Старший сержант Абдулін! Старшина Усков! Сержант Гаріфулін!

Слава Татарстану! З такими хлопцями — хоч до Парижу!

Був у мене угорець із Закарпаття, старший сержант Ласлафі. Цього тільки на ланцюгу тримати: того й гляди кого-небудь зубами порве.

Угорцям не поступалися литовці. А ще — хохли. Кожний, хто служив, до домовини буде пам’ятати впертого сержанта-українця: «Застибніть пуг-г-гоф-фку!»

Були у мене і сержанти-українці. Старший сержант Кохан! Сержант Ярема! Старший сержант Бялковський! Старший сержант Швайко! Останнього солдати прозвали Шваєм: маленький, щупленький, легенький, весь, немов чортик, через краю веселою злістю переповнений. Коли він черговим по роті заступав, то офіцерам в казармах можна було з’являтися. Всі 24 години він роту тримав на межі нервового зриву.

Так ми про що? Ми про те, що у системи полкових і дивізійних шкіл, тобто у системи ретельного відбору і якісної підготовки сержантів, був вроджена вада. Приходили новобранці в полк, командири вибирали найперспективніших і відправляли в полкові і дивізійні школи, там з них робили класних сержантів, через рік вони поверталися в свої роти і батареї, служили ще два роки і йшли на дємбєль.

Але грянув 1956 рік, справа котилася до війни, скорочена дивізія десь в Казані, Каунасі або Рівному приймає до свого складу резервістів з місцевих військкоматів. А резервісти майже всі поголовно — сержанти запасу. А солдатиків мало-мало. У той же самий час в якомусь Ташкенті всі резервісти мало не поголовно рядові, і ташкентська дивізія потребує багато сержантів.

У 1956 році товариші Хрущов і Жуков мало Західну Європу не прибрали до рук. Капосну Західну Європу можна було б задушити нафтової петлею. Суецький канал єгипетські друзі Радянського Союзу спробували перекрити.

Супертанкерів тоді не було. Хороший танкер того часу брав 7-8 тисяч тонн нафти, рідше 1012 тисяч. Ганяти такі танкери навколо Африки було затратно, ціна нафти для споживачів зростала неймовірно.

Виникла міжнародна криза. Великобританія, Франція і Ізраїль прийняли рішення канал повернути законним власникам. Коли б в той момент вдалося перевести Радянську Армію з мирного на воєнний стан, то Великобританія, Франція і Ізраїль, можливо, не посміли б вдарити по Єгипту.

Тільки ж Радянську Армію навіть частково відмобілізувати не вдалося тому, що всі десять післявоєнних років командири Радянської Армії відправляли в полкові і дивізійні школи татар, українців і литовців. Узбеків, таджиків, туркменів і вірмен також іноді відправляли, однак не в тих пропорціях, які були потрібні для миттєвого розгортання гігантської армії.

До 1956 року все було красиво розписане в паперах. Наприклад, в разі мобілізації з Солонянського району Дніпропетровської області потрібно було відіслати в Кизилагаш Талди-Курганської області Казахської СРСР п’ять командирів танків Т-44, а в Кизил-Арват Туркменської СРСР — вісім командирів гармат МЛ-20 і одного командира топографічного відділення. У кожному районі — тисячі сержантів запасу безлічі найрізноманітніших спеціальностей. Їх слід розіслати в сотні різних місць. А їхати їм далеко-далеко з безліччю пересадок.

У масштабі одного району таке можна організувати. Теоретично. Тільки в 1956 році в зв’язку з народним повстанням в Угорщині і кризою в районі Суецького каналу, яка могла перерости у велику війну, була піднята по бойовій тривозі вся Радянська армія. В ході часткової таємної мобілізації в Радянську Армію було додатково призвані три мільйони резервістів. Сотні тисяч сержантів запасу з Литви, України, Татарської автономної республіки дрібними групами рушили до Вірменії та Грузії, в Казахстан та Узбекистан, на Алтай та Памір. Їхати їм довго-довго. Солдат призвали з тих місцевостей, де знаходилися дивізії. З солдатами проблем майже не було — вірніше, були, проте іншого роду: солдатів вже призвали, а сержанти ще не доїхали.

Уявімо собі дивізію, яка прийняла до свого складу десять тисяч солдатів-резервістів з Узбекистану чи Таджикистану. Вони своє відслужили і більше служити не хочуть. Всі вони — озброєна, майже однорідна маса, яка говорить на своїй, незрозумілій офіцерам мові. А сержанти ще їдуть.