Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Ну і, зрозуміло, гроші в кишені мати необхідно, в магазин відправившись. Коли все це не забуте, можна сміливо в чергу ставати. А всім, хто в Москві не прописаний, — йди звідки прийшов: вимітайтеся в свій Ярославль, в свій Калінін, в Рязань, Казань і далі. Товар чужим не продаємо. Можете до черги не прилаштовуватися.

«Візитівками покупця» товариш Горбачов забезпечив щасливе життя жителям Москви. Ненадовго.

Раніше, відстоявши разом з москвичами багато годин в чергах, гості столиці також могли купити коров’ячі кістки з обривками м’яса або ковбасу, створену з невідомих субпродуктів. Горбачов їм це джерело щастя перекрив, і в регіонах пішло бродіння. Російським бунтом запахло, безглуздим і нещадним.

Партійні товариші в сусідніх областях зрозуміли: коли спалахне, за ноги на ліхтарях будуть вішати їх, а зовсім не товариша Горбачова. І вихід у них був один — під різними приводами не віддавати в Москву картоплю і коров’ячі кістки, а залишати у своїх володіннях. А тоді жерти нічого стало в Москві. Хоч ти картку показуй, хоч талони на місяць, хоч намагайся з-під поли у продавців втридорога купувати.

У ті славні часи один мій сусід-англієць побував в Москві і повернувся очманілий: скоро в Москві взагалі жерти буде нічого, що ж тоді буде робити Горбачов?

Відповідаю: танки проти народу пустить.

Цього він ніяк зрозуміти не міг. Коли танки проти народу пустити, хліба не додасться і масла більше не буде. Де логіка?

Пояснюю: логіку не шукай. У Горбачова крім танків ніяких інших аргументів немає. Економіка буває двох типів: одна працює на батогах, інша на пряниках. Економіка Радянського Союзу орієнтована на батіг. Танк — це один з різновидів батога. Танками ми Чехословаччину на місце поставили. До того — Угорщину. Ще раніше — Східну Німеччину, яка збунтувалася. На черзі Москва. Однак поки, заспокоюю сусіда, рішення кинути танки проти власного народу ще не прийняте. Лиш тільки воно буде прийняте, я тобі подзвоню.

28 квітня 1990 року дзвоню сусідові, повідомляю: вище керівництво Радянської Армії дало згоду Горбачову в разі необхідності кинути танки проти народу.

Він: звідки знаєш?

Відповідаю: обчислив!

Цілком зрозуміло, що Горбачов вже на першому році свого правління цікавився, як товариші маршали і генерали Радянської Армії відреагують на наказ давити танками народ московський. Усунення Маршала Радянського Союзу Соколова з посади міністра оборони СРСР під абсолютно негодящим приводом (ворожий літачок на Красній площі) було відповіддю Горбачова на категоричну відмову вищого керівництва Радянської Армії такі накази виконувати.

Замість маршала Соколова Горбачов поставив більш поступливого і слухняного генерала армії Язова. Проте і той явно не горів бажанням відзначитися в прийдешній Московській битві.

У Горбачова для генералів були і батоги, і пряники. Маршалу Радянського Союзу Соколову і головному маршалу авіації Колдунову — батіг. Аби й іншим не кортіло пручатися. А новопризначеним — бочки з варенням і корзини з печивом.

Одного разу генерали мусили дати Горбачову згоду. Визначити цей момент було легко. На те існував точний індикатор.

За всі роки існування комуністичної влади звання Маршала Радянського Союзу були удостоєні 40 воєначальників. Останнього разу таке звання було присвоєно товаришем Андроповим генералам армії Ахромєєву, Куркоткіну і Петрову. Це сталося 25 березня 1983 року. Після Андропова місце в Кремлі зайняв товариш Черненко. Він прийняв рішення в мирний час звання Маршала Радянського Союзу нікому не присвоювати, тільки під час війни.

У 1987 році після приземлення Руста біля Червоної площі Горбачов звільнив з посади міністра оборони Маршала Радянського Союзу Соколова і призначив міністром генерала армії Язова. І ось ситуація: міністр оборони — генерал, а в підпорядкуванні у нього п’ять Маршалів Радянського Союзу, які отримали таке звання за Андропова або ще раніше. Перший заступник міністра оборони — маршал, начальник Генерального штабу — маршал, і ще троє — маршали. А сам міністр — всього-на-всього генерал.

Минає рік, два, три, а Язов так і залишається генералом, маючи маршалів в підпорядкуванні. Раніше звання Маршала Радянського Союзу присвоювали не тільки міністру (наркому) оборони, а й командирам, які займали набагато нижчі посади: інспектору кавалерії Будьонному, командувачу Далекосхідною армією Блюхеру, головному інспектору Міністерства оборони Баграмяну, Головнокомандувачу військами ППО Бірюзову, начальнику Головного політичного управління Голикову і навіть першому заступнику начальника Генерального штабу Ахромєєву, не кажучи вже про командувачів фронтами на війні і заступників міністра оборони. А тут самому міністру ось уже три роки такого звання не дають.