Віктор Суворов - Оповіді визволителя

«Дають» — це термін такий радянський. Він зовсім не означав, що дають безкоштовно. Дають — в розумінні продають. У ходу було й інше аналогічне питання: «Що викинули?» Викидали зовсім не на смітник, а на продаж. Сьогодні, наприклад, викинули на продаж труси до колін. А минулого тижня, не повірите, туалетного паперу мало не сто рулонів народу жбурнули! Ото ж бо тиснява була!

У чергах — штовханина, лайки, іноді ввічливий докір: «Вас тут не стояло». І кожному сумнів серце гризе: на всіх-то явно не вистачить. Мені-то дістанеться чи даремно стільки годин в черзі штовхаюся?

Тепер поверх ватних тілогрійок одягнемо сірі фартухи і уявимо себе господарями життя, тобто продавцями в кіоску біля Казанського вокзалу. Підвезли нам сорок кілограмів мила. Негайно черга вишикувалася. Біжать люди з усіх боків. До черги прилаштовуються. Грошей у людей багато. Мила мало. Всім хочеться не тільки самим іноді митися, а ще й сорочки свої прати, і штани. Та й шкарпетки раз на місяць не погано б. А нам, продавцям, хтось ще вчора шепнув: коли мило підвезуть, заховайте для мене трошки, вдвічі більше заплачу!

Нам і раніше в обидва вуха про те саме шептали. Тактика у шептунів правильна: можна ж бо мати гроші, можна мати картку на отримання, відстояти свої години, а бажаного товару так і не отримати. І куди після того подіти ті рублі, на які все одно нічого купити не можна? Так чи не простіше, встановивши правильні відносини з потрібними людьми і заплативши вдвічі, отримати гарантоване і без черги?

Питання продавцям: невже, братці, відмовимося, коли гроші самі до наших рук липнуть? Тому, лиш тільки товар отримаємо, половину під прилавок засунемо. Це ми потім сплавимо тим, хто готовий вдвічі більше платити. І їм добре, і нам повну кишеню грошей, і на морозі нам зайві години не мерзнути — оголошуємо черзі, що сьогодні товар скінчився.

Можна не половину товару наліво відправити, а весь. Головне, з мєнтами ділитися, не економлячи. А ще треба правильно налаштувати відносини з тими, хто товар по кіосках розподіляє: ти б мені, братику, не сорок кілограмів дав, а побільше. Я б з тобою доходом поділився...

Лиш тільки Горбачов на повну потужність включив верстати, які друкували гроші, усі товари з магазинів розмели. Воно і зрозуміло: навіщо сьогодні продавати якусь річ за сотню, коли завтра у людей буде більше грошей, коли за ту ж штуковину будуть більше давати? А ще через тиждень штука ця буде ще дорожчою. То чи не краще товар притримати?

Торгова мафія в Радянській Росії виникла в той самий час, коли комуністи взяли владу. В усі часи ця мафія гартувалася і міцніла. За часів Горбачова, коли він, благодійник, друкував гроші так, щоб на всіх вистачило, торгова мафія розцвіла у всій своїй красі, злившись в єдиний організм з державним і партійним апаратом, поставивши міліцію на охорону своїх завоювань.

Народ звірів, і тому керівники радянської торгівлі були змушені демонструвати, що все ж іноді в магазинах можна хоч щось купити. Саме тому час від часу дещо і викидали на продаж. В першу чергу — в Москві. І Москва магнітом притягувала до себе широкі народні маси з сусідніх регіонів і з усієї країни. А москвичам це дуже навіть не подобалося: понаїхали! Черги — не проштовхнутися! Те, що нам призначене, приїжджі розкуповують і по всій країні розвозять.

Система постачання населення була простою і зрозумілою. З усією країни м’ясо, масло, овочі і все інше звозили до Москви, щоб жителі столиці були щасливі, щоб не бунтували, щоб приїжджі іноземці могли засвідчити достаток і процвітання першої в світі соціалістичної держави. Однак слідом за цими продуктами в столицю ринули широкі народні маси. У Москві вони шикувалися в кілометрові черги, все з магазинів вигрібали і відвозили назад, туди, звідки товар був привезений. А москвичам діставалося зовсім трохи.

Товариш Горбачов вирішив покласти край цьому неподобству. За його наказом в Москві, Ленінграді та інших великих містах були введені так звані «візитні картки покупця». На кожній — фотографія, прізвище, ім’я, по батькові та штамп міліції, який засвідчує, що це ти, а не хтось інший. Коли живеш у Москві, сміливо ставай в чергу. Тільки не забудь вдома заповітну картку. Без неї ти покупцем не вважаєшся. Та щоб фотографія на ній чітка була. Інакше продавщиця нічого не продасть: ви, товаришу, на себе не схожі!

Вирушаючи до магазину, не забувайте талони. Це доказ того, що в цьому місяці ви сіль в магазині ще не купували. А то ж знаходилися хитренькі, які в один місяць намагалися двічі не те що сіль, але навіть і макарони купувати.