Не всі, на жаль, хто вирішив служити в українському флоті, були передовими людьми. Були поміж них і звільнені раніше з посад чи просто не відзначені успіхами по службі. Це, звичайно, дуже дискредитувало всіх, хто щиро і чесно хотів служити народові України. Добре пам’ятаю, з яким болем узнавав про такі негативні факти, але все-таки вірилось у краще. І ці кращі дні поступово наближалися.
22 лютого 1992 року склав присягу народові України батальйон морської піхоти, яким командував Вiталій Рожманов.Це був усвідомлений вибір. Люди багато що зрозуміли в житті. Прозріння почалося під час азербайджанських подій, коли морських піхотинців Рожманова терміново перекинули до Баку. Руками чорноморців московські опричники хотіли вирішити свої великодержавні завдання. Коли надійшов наказ атакувати Шиховську заставу, морські піхотинці добре зрозуміли, що без крові не обійдеться. Раніше там уже побували десантники з Каспiю. Ті не щадили ні жінок, ні старих, які були неозброєні. Чорноморцям пропонували зробити те саме і при цьому без жодного письмового наказу, який би мав юридичну силу.
Треба віддати належне батальйонові, де начальником штабу тоді був майор Вiталій Рожманов, — трагедії не сталося.
— Ми зрозуміли, — сказав під час зустрічі зі мною Вiталій, — що нас кинули воювати з народом Азербайджану, виконувати полiцейські функції, зробити все, аби залякати людей, убити в них національний дух, усяку віру і прагнення до волі.
Тримали батальйон з 24 січня 1991 року до перших чисел квітня. Керівництво боялося бунту і народної помсти. Цього часу вистачило майорові Рожманову і його підлеглим, щоб зрозуміти, що події в Баку спровокувала Москва.
Ще одним кроком на шляху до прозріння стали серпневі події 1991 року. Тоді морським піхотинцям було поставлено завдання блокувати аеродром у Бельбеку. Пізніше до мене потрапив документ, де похвилинно було розписано дії “чорних беретів”. Чекали Єльцина. Він мав прилетіти для визволення Президента Горбачова, блокованого у Форосі. Тоді командирові бригади було віддано наказ знищити цей літак. А в останню мить дали “відбій”, бо в літаку летів не Єльцин, а Руцькой.
Тому, коли прийшов січень 1992 року, люди не схотіли знову стати знаряддям у руках тієї ж Москви. Це стало очевидно, коли група народних депутатів та членів Президії Верховної Ради України побувала в бригаді морської піхоти. Та сама група, котра майже три години простояла на холоді біля воріт штабу ЧФ, щоб зустрітися з адміралом Касатоновим, а він не побажав прийняти представників парламенту, нахабно заявляючи, що він зайнятий.
У бригаді морської піхоти депутатів зустріли з неприхованою радістю, бо матроси і офіцери уже втомилися слухати начальника берегових військ генерал-майора Володимира Романенка і його помічника полковника Сергія Авдонкiна, які розповідали про тяжкі наслідки складання української присяги. Морські піхотинці після повернення голови офіцерських зборів бригади майора Рожманова з Києва та роз’яснення перспектив служби присягу СНД у бригаді вирішили не складати.
Зустріч з депутатами внесла додаткову ясність, після чого майже вісімдесят відсотків офіцерів та прапорщиків були готові стати під Державний прапор України.
Про це, зрозуміло, інформували командувача флоту, і він стрімголов, як на пожежу, приїхав у Козачу бухту, де стояло з’єднання. Набір словосполучень у його виступі на зразок “прояви націоналізму”, “зрадивши раніше складеній присязі”, “єдині збройні сили”, “не продатися за сало” були вже відомі багатьом і успіху не мали. Тоді виступив майор Вiталій Рожманов і заявив Касатонову:
— Морська піхота вже зробила свій вибір. Нас багато чому навчили Баку, Карабах, Тбiлiсi... Ми вже не ті...
Такого командувач не чекав. Тому, оцінивши, мабуть, гостроту ситуації, вирішив піти ва-банк:
— Так ви вірите мені?..
Зал мовчав. Минуло ще кілька секунд, адмірал усвідомив, що зазнав фiаско і квапливо вийшов із залу.
Проте задуманому не судилося здійснитися. Бригада морської піхоти так і не присягнула народові України. Це зробив тільки батальйон, яким командував майор Вiталій Рожманов. Серед тих, хто склав присягу, були помічник командира батальйону по роботі з особовим складом старший лейтенант Михайло Рудь, начальник штабу батальйону старший лейтенант В’ячеслав Щегольков, а також старші лейтенанти Андрій Iльєнко і Володимир Онопрієнко, лейтенанти Iгор Калина та інші. Усього 22 офіцера, 8 прапорщиків, 78 сержантів та матросів, що становило майже 44 відсотки особового складу всього батальйону. Крім того, понад 90 військовиків підписали зобов’язання продовжити службу в цьому колективі.
Читать дальше