Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

Під враженням постанови Верховної Ради Російської Федерації, в якій було доручено комітетам Верховної Ради РФ разом з Міністерством закордонних справ Росії розглянути питання про конституційнiсть рішень 1954 року щодо передачі Кримської області зі складу Російської Федерації до складу УРСР, а також під посиленим тиском місцевих націонал-патрiотів Верховна Рада Криму взяла курс на відокремлення від України. Президія Верховної Ради в своїй заяві, що з’явилася в ті ж дні, підкреслювала, що парламент керується виключно волевиявленням кримчан, які можуть вирішувати свою долю, зокрема й “... на загальнокримському референдумі” (“Крымская правда”, 31 січня 1992 р.).

Ця заява ще більше активізувала сепаратистів, зусилля яких негайно віддзеркалилися на всьому житті Криму. Цьому значною мірою сприяли подвійна позиція спікера кримського парламенту Миколи Багрова, а також усе чіткіше окреслювана проросійська позиція командування Чорноморського флоту, яку маскували під гаслами СНД.

Досить витриманими були в ті дні севастопольські народні депутати. В своєму зверненні до президентів України та Росiї вони висловили прохання “швидше на політичному рівні вирішити проблему флоту”. Проте ставлення голови Севастопольської міськради Iвана Єрмакова до подій, пов’язаних з флотом, було вкрай суперечливим. А 17 січня на прес-конференції, де були присутні близько тридцяти іноземних кореспондентів, він заявив, що передачу Севастополя разом з Кримом Україні проведено незаконно.

Не можна сказати, що керівництво України в ті дні не діяло, проте воно відверто недооцінювало ситуацію та можливі наслідки. До Севастополя приїжджали групи депутатів Верховної Ради, представники Міністерства оборони України, МЗСу... Однак жодних рішучих дій з боку керівництва України не було.

З посмішкою зустрів тоді багато хто на флоті звернення Леонiда Кравчука до Бориса Єльцина з вимогою усунути з посади командувача ЧФ адмірала Касатонова через те, що той не прийняв українських парламентарів. Президент Росії скромно промовчав. У відповідь на звернення українського лідера свою позицію висловив Головний штаб ВМФ СНД, який повністю схвалив дії адмiрала.

Касатонов також поквапився відгукнутися, заявляючи на прес-конференції: “Я дію цивілізованими методами... “ Що саме мав на увазі під “цивілізованими методами” командувач флоту, можна було побачити, спостерігаючи його дії та покалічені долі моряків, які вирішили служити Україні.

Позиції Касатонова міцніли з кожним днем. Адмірал швидко зростав як полiтик і набував усіх, притаманних йому, далеко не кращих якостей. Чого тільки варті були його брехливі заяви про готовність допомагати Україні в будівництві своїх ВМС! Навіть шуба з панських плечей передбачалась: хотіли віддати Україні бригаду річкових катерів на Дунаї, дивізіон старих тральщиків, з яких лише один міг вийти в море, і вертолітний полк під Очаковом. І це для захисту морського кордону на півтори тисячі кілометрів!

“Допомога” Касатонова була відчутною. Репресивні заходи було застосовано до офіцерів, мічманів та прапорщиків бригади ОВРу в Кримській військово-морськiй базі та в окремому батальйоні морської піхоти. За розпорядженням командувача ЧФ, усіх моряків крейсера “Михаил Кутузов”, які присягнули Україні 8 березня, було одразу ж направлено до будівельних частин для “підвищення бойової майстерності”. Бетонозмішувач і лопата, вважав адмiрал, — найкращі засоби для підвищення морально-бойових якостей майбутніх моряків України.

З моряками крейсера “Михаил Кутузов” Касатонов розправився особливо жорстоко. Мені добре відомо, як розлютився адмірал, коли йому докладно доповіли, як чітко організував приймання присяги за всіма чинними правилами старший помічник командира крейсера капітан 2-го рангу Володимир Шишов — активний член Спілки офіцерів України. Володимира Германовича шанували в екiпажі. Моряки, хоч і знали його сувору вдачу, але цінували за справедливість, бачили в ньому взірець флотського офіцера, який любить службу і знає діло. Тому, коли 8 березня капітан 2-го рангу Володимир Шишов виступив на шикуванні — пояснив ситуацію, що склалася на флоті, і запропонував особовому складові самому зробити вибір, більшість присягнула Україні. Це командир БЧ-7 капітан 2-го рангу Валерій Білий, командир БЧ-2 Віктор Борисов, капітан 3-го рангу Лев Широков. Присягу склали і 10 мічманів, 13 старшин, 31 матрос, що складало понад 35 відсотків екіпажу.