Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

Процеси, що відбувалися в ті дні на флоті, особливо складання присяги особовим складом, уважно відслідковувалися з Москви, де добре розуміли, що від результатів присяги значною мірою залежатиме позиція України на переговорах, що проводитимуться керівниками колишніх союзних республік, а отже, і існування самої Співдружності Незалежних Держав. У Росії Чорноморський флот усіляко прагнули зробити одним з важелів тиску на Україну. Тому щойно 16 січня 1992 року держави-учасниці Співдружності Незалежних Держав підписали угоду про військову присягу в стратегічних силах, де стояв підпис і Леонiда Кравчука, Головком Збройних Сил СНД маршал авіації Євген Шапошников терміново надіслав телеграму про прийом саме цієї присяги на Чорноморському флоті, добре знаючи, що Україна не вважає флот стратегічним об’єднанням.

26 січня до Севастополя прилетів Головком ВМФ адмірал флоту Володимир Чернавiн. Того ж дня в море вийшов загін кораблів флоту у складі протичовнового крейсера “Москва”, великого протичовнового корабля “Керчь” і сторожового корабля “Безукоризненный”. Цей загадковий поквапливий вихід не планувався заздалегідь і був вкрай несподіваним для екіпажів. Курс було взято на Новоросійськ. Подібне в історії флоту вже траплялося.

1918 року частина кораблів Чорноморського флоту на чолі з командувачем адміралом М. Саблiним взяла курс на Новоросійськ. Тоді в травні 1918 року з’явилося розпорядження Ленiна, в якому говорилося, що через безвихідь флот треба знищити негайно. Після цієї телеграми до Новоросійська, де перебували кораблі флоту, надійшли категоричніші накази: флот затопити. Все робилося, щоб не допустити утворення Військово-Морських Сил Української держави.

У Новоросійську ж червневі дні були гарячі: знову на зборах та мітингах точилася боротьба за Чорноморський флот. Коли всі аргументи було вичерпано, супротивники вирішили провести загальнофлотський референдум: лише 450 моряків висловилися за затоплення флоту згідно з указом Ленiна, 500 — були рішуче проти. Вони проголосували за повернення кораблів до Севастополя. Понад 1000 моряків утрималися.

Після референдуму тимчасово виконуючий обов’язки командувача флоту капітан 1-го рангу О. Тихменьов, усвідомлюючи, що більшовики зазнали поразки, вирішив служити Україні. 17 червня він наказав кораблям вернутися до Севастополя. В ніч на 18 червня частина кораблів залишила рейд Новоросійська. За день вони вже прибули до Севастополя, примноживши тим самим Військово-Морські Сили України. Десять кораблів, що залишилися, 18—19 червня стали учасниками запланованої акції. Моряки плакали, коли їхні кораблі поглинала хвиля. В складі ВМС української держави, визнаної тоді урядом Ленiна, опинилося майже 70% флоту.

Багато хто з тих, хто в січні 1992 року йшов у Новоросійськ, далеко не одразу зрозуміли мету свого прибуття в цей район. Тільки біля Новоросійська особовий склад узнав, що Президент Російської Федерації вирішив “глибше пізнати проблеми флоту”.

На підході до Новоросійська адмірал Касатонов наказав командирам ВПК “Керчь” і СКР “Безукоризненный”:

— Підготувати андріївські й російські прапори, а із заходом у територіальні води Росії — підняти їх.

Узнавши про це, матроси-українці заявили, що, коли це станеться, вони вночі позривають ці прапори і повикидають їх за борт, а потім зберуть свої речі і підуть з кораблів.

Через офіцера Служби безпеки про це доповіли Касатонову. Той розлютився, але прапори піднімати не ризикнув.

28 січня Борис Єльцин прибув на ПКР “Москва”. В своєму виступі він заявив: “Ми проти поділу Чорноморського флоту” (“Флаг Родины”, 30 січня 1992 р.). Про те, яку позицію повинен зайняти флот, стало відомо із запису, зробленого Єльциним у книзі почесних відвідувачів корабля: “Молодці, чорноморці! Так тримати, не похитнутися в цей складний період для країн СНД. Дякую за зустріч! Підтримаю!”

Це було своєрідне зелене світло, коли можна посуватися далі, тобто розправлятися з тими, хто присягне Україні, приводити всіх новобранців до присяги СНД, хоч була присяга на вірність народові України і більшість матросів була тоді саме з України.

Одного недільного дня я навмисно пішов до одинадцятого навчального загону підводного плавання і на власні очі побачив, як силоміць змушували молодих українських хлопців присягати СНД. На плацу до кожного підрозділу було приставлено по кілька офiцерів управління частини, які слушної миті мали підштовхнути “бунтаря” або умовити присутніх батьків, щоб їхній син склав потрібну присягу. В кожному взводі було по кілька осіб, які бажали скласти присягу на вірність народові України. Але нікому з них такої можливості так і не дали, змусивши скласти присягу СНД.