Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

У ті січневі дні, думаю, кожен з нас, хто служив на флоті, чекав офіційних заяв із Києва і Москви. Президент України Леонiд Кравчук, як і раніше, мовчав. Чому? Чому? Це запитання я все частіше й частіше ставив собі тоді, спостерігаючи, як Україна втрачає флот. Голова Верховної Ради Росії Руслан Хасбулатов у ті дні заявив: “Усі флоти... , звичайно, повністю належать Росії” (“Известия”, 11 січня 1992 р.). Після таких заяв знову виникало запитання: чому “звичайно”? Хіба Росія — єдина спадкоємиця всього того, що в СРСР було спільним?

Борис Єльцин, відверто підіграючи певним настроям, у свою чергу також заявив досить конкретно: “Чорноморський флот був, є і буде російським” (“Известия”, 11 січня 1992 р.), закликавши тим самим не присягати Україні.

Мер Петербурга Анатолій Собчак пішов ще далі. Він пригрозив: щоб покарати Україну за “загарбання” флоту, Крим треба повернути Росії. Це було вже серйозно. Такі заяви не минули безслідно. Вищі чини у ВМФ Росії хутко підхопили цю думку, і Головком ВМФ колишнього СРСР адмірал флоту Володимир Чернавiн уже відверто заявив, що Чорноморський флот “завжди був російським” (“Советская Россия”, 9 січня 1992 р.).

Перший заступник Головнокомандувача ВМФ адмірал флоту І. Капiтанець, який ішов у ногу зі своїм начальником, пояснив, що “Чорноморський флот — спадкоємець Російського Чорноморського флоту, створеного 1783 року, він ніколи Україні не належав” (“Советская Россия”, 11 січня 1992 р.). Ось так, ні менше, ні більше.

До їхніх слів ми ще повернемося, але виникає закономірне запитання: чому вищі чини в Міністерстві оборони так ухопилися за флот? І друге: чи потрібен взагалі такий Чорноморський флот Україні та Росії?

Якщо глянути на карту Чорного моря, то навіть непрофесiоналові буде цілком зрозуміло, що в замкнутому просторі тримати таку армаду, яка ніколи в разі необхідності не прорветься через Босфор і Дарданелли, немає ніякого сенсу. Але країна, де 20 відсотків пологових будинків зовсім не мали водопостачання, а 40 відсотків — гарячого водопостачання, охоче дозволяла собі і не такі витрати заради бойового престижу.

Дивним є й інше. Через російсько-український конфлікт з приводу Чорноморського флоту залишалися поза увагою реальні iнтереси того єдиного відомства, якому цей флот був потрібен, — Міністерства оборони СРСР. Так, саме СРСР. Це Мiнiстерство оборони пережило, по суті, сам СРСР. Загадкова нескорочуваність Радянської Армії — одна з головних загадок тих років. Країна дійшла до межі зубожіння, але продовжувала виготовляти ракети.

Це не єдиний парадокс того часу. Радянський Союз розпався, утворилися незалежні держави, а армія лишилася єдиною і нею керувала Москва. Саме в такому стані все хотіли і залишити. Під маркою єдиної армії СНД діяли приховані механізми iмперської політики Росії. Під цю базу підводили буквально все. В Україні роздували мiф про українiзацiю ЧФ. Нав’язані стереотипи сприймалися легко й швидко входили в свідомість людини. Всі попередні роки ідеологічна машина добре втовкмачувала їх нам у голову. Було легко не думати, сприймаючи те, що давалося, в готовому вигляді і виконувати так, як вказували зверху. Цей механізм спрацював і тоді на Чорноморському флоті.

За рекомендацією, а точніше за наказом Касатонова на флоті в частинах і з’єднаннях пройшли офіцерські збори, метою яких було підтримати рішення Військової ради. На основних із них був присутній командувач і, звичайно, задавав тон. Тільки 8 січня було проведено делегатські офіцерські збори ЧФ, збори представників офіцерських зборів з’єднань, частин та управлінь ЧФ. 10 січня Касатонов особисто зібрав командирів кораблів і частин ЧФ.

Тоді на флоті добре розуміли, що стоїть за цими зборами делегатів від частин: офіцерів втягували в політику. Ніхто нікого не делегував. Посилали тих, кого треба було послати, щоб вони просто вчасно підняли руку під час голосування на підтримку рішення Касатонова. Всі все розуміли, проте далі обурення справа не рухалась.

А в зверненнях представників офіцерських зборів до голів Співдружності Незалежних Держав і в інших постановах нібито рукою Касатонова було вписано, що “ВМФ неподільний, а Чорноморський флот — його невід’ємна частина і є стратегічним, а отже, має залишатися в СНД...”

Можливо, СНД найбільше потрібна була колишньому Міністерству оборони СРСР. Це ще раз підтвердила Всеармійська нарада представників офіцерських зборів, що відбулася 17 січня 1992 року. Головком Збройних Сил СНД маршал авіації Євген Шапошников на нараді заявив, що мета керівництва армії та флоту, як і всіх офіцерів, присутніх у залі, — зберегти Збройні Сили, не дати розчленити армію і флот на окремі частини. Тобто передбачалося, по суті, зробити армію наддержавною структурою. Держави незалежні, а армія єдина. Вона в будь-яку мить, скерована із Москви, може бути задіяна, якщо якась із держав схоче насправді стати самостійною. Маючи потужний важіль, можна було керувати й іншими процесами. Такий статус армії не міг не влаштовувати націонал-патрiотів, полiтиків лівої орієнтації, професіональних комунiстів Росії, яким почав підігравати і сам Президент Борис Єльцин. Ця ідея єдиної армії активно тиражувалася і набрала сили на Чорноморському флоті, хоча багато хто добре розумів, якою примарою є СНД.