Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

Що ж являв собою на той час Чорноморський флот? Газета “Крымская правда” (№5 від 9 січня 1992 р.) опублікувала дані Міжнародного інституту стратегічних досліджень. Згідно з цими даними, флот мав 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, більше як 300 малих та середніх суден, 151 літак та 85 вертольотів палубної авіації. Вартість флоту, за оцінками експертів, становила близько 80 млрд. доларів США.

До складу флоту входила і Середземноморська ескадра, боєготовність якої в разі бойових дій залежала тільки від підтримки інших флотів колишнього Радянського Союзу. Стратегічне значення і Чорного моря, і дислокованого на ньому флоту знизилось одразу після того, як Туреччина, яка контролює протоки Босфор і Дарданели, увійшла до НАТО.

Чорноморський флот на початку 1992 року становив близько 10 відсотків від усього ВМФ колишнього СРСР, а потім Російської Федерації. Оскільки українська частина в зовнішньому борзі колишнього СРСР становила 16,34 відсотка, то Україна могла претендувати ще на 6 відсотків. Тим більше, що внесок України у формування союзного бюджету протягом багатьох років складав майже 25 відсотків. Проте українська сторона не поставила цього питання в порядок денний засідань голів держав СНД.

Російська Федерація передбачала можливість перепідпорядкувати частини Чорноморського флоту, розташовані на території України. Напередодні референдуму про незалежність України 29 листопада 1991 року російська команда, прислана з Північного флоту, похапцем вивела через Босфор авіаційний крейсер “Адмирал флота Советского Союза Кузнецов”, який ще не закінчив був ходові випробування в Миколаєві.

Надалі головним аргументом Росії, який не дав змоги Україні взяти флот під свою юрисдикцію, стало твердження, що ЧФ є стратегічним об’єднанням, а отже — флотом СНД. Але за цим приховувалося інше. Нерозв’язність проблеми ЧФ пояснювалася не стільки його військово-стратегічним значенням, скільки протилежністю політичних курсів двох держав, одна з яких хотіла затвердити свій суверенітет і недоторканність кордонів, а друга — відродити iмперiю хоч би в складі колишніх 12 республік, які б могли утворити СНД.

Млявість керівництва України в розв’язуванні питання ЧФ, проросійська позиція його командування, провали України в економіці — все це призвело до різкої зміни настроїв жителів півострова на користь сусідньої держави. Ці обставини стали головною причиною успіху проросійських рухів шовiнiстичного, сепаратистського штибу. По суті, проблема ЧФ спричинила проблеми Криму і Севастополя, а потім і російсько-українських відносин. Але це ми зрозуміли не одразу.

Спершу все нагадувало абхазьку притчу про те, як старий пастух мав гнати своїх кіз пастися. Вже березень закінчився, вже квітень надворі, а дощі, дощі... Кози непокоїлися... Тоді він посадив у свою торбу кота і підвісив її... Кіт, звичайно, несамовито нявчав, а кози слухали, мов зачаровані, забувши, що треба пастися...

Саме так багатьма в колишньому Союзі сприймалися події на початку січня 1992 року на Чорноморському флоті. Проблеми, пов’язані з ЧФ, потіснили з перших сторінок газет нищівні цифри зростання вартості життя. Газета “Известия” 11 січня 1992 року в своїй передовиці зазначала: “Нашу увагу спрямовують від порожніх полиць — на колір прапора”. Однак усе виявилося куди складнішим і серйознішим.

З 3 січня 1992 року Україна почала формувати власні Збройні Сили. Військовослужбовці, серед них і Чорноморського флоту, до 20 січня мусили скласти присягу на вірність народові України. Ці дні були нервовими на флоті. Керівники мовчали, офіцери та мічмани навперебій обговорювали у каютах та кабінетах зміни, що мали відбутися.

Тими днями, як старший офіцер прес-центру Чорноморського флоту, я не раз ставив собі запитання: невже Україна дійсно стала незалежною державою і матиме свій флот? Такі запитання хвилювали тоді багатьох. Управління виховної роботи з особовим складом навіть розповсюдило анкету серед офіцерів штабу ЧФ, в якій пропонувалося відповісти на запитання про готовність скласти присягу на вірність народові України. Тоді за це висловилися близько вісімдесяти відсотків. Ці результати не були несподіваними. Багато хто з офіцерів та мічманів і в штабах, і на кораблях з розумінням ставилися до того, що Україні потрібен флот, і готові були продовжувати службу в українському флоті, бо тут їхні домівка і сім’я, а український уряд ухвалив нові закони про соціальний захист військовослужбовців і пообіцяв поліпшити їхній побут. Крім того, 1 грудня 1991 року 72% особового складу проголосували за незалежність України, 48 відсотків віддали голоси за Леонiда Кравчука на виборах Президента України. Усі також добре знали, що Президент України підписав Указ ще 18 грудня 1991 року про підвищення в 1,9 раза грошового забезпечення військовослужбовців.