Юлія Нелідова - Ікебана. Iсторія і філософія

Мал. 4. Сьока Сiмпутай. Автор: Панченко Ю. Ю.

Надалі ці стилі змінювалися, допрацьовувалися, народжували нові варіанти композицій. В кінці періоду Едо (1603—1868) з'явилася Рікка з 9 елементів. В епоху Мейдзі (1861—1912) були встановлені єдині правила постановки Рікка , і стиль отримав назву Рікка Сьофутай , або «класична рікка», з 7 або 9 обов'язкових елементів. Правила постановки Сьока також визначилися в цей період, і стиль був перейменований в Сьока Сьофутай . У 1977 році іемото школи Ікенобо розробив новий стиль Сьока (мал. 4), Сьока Сімпутай («Нова Сьока »). У 1999 році Сен'ей Ікенобо представив ще один стиль, Рікка Сімпутай («Нова Рікка»), заснований на традиційній естетиці з додаванням сучасних свіжих ідей. Рікка Сімпутай і Сьока Сімпутай добре підходять для аранжування в сучасному інтер'єрі. До основних стилів школи Ікенобо також відносяться Морібана , композиції в плоскій вазі, і Дзiюка , «вільні квіти». Стиль Морібана в 1895 році розробив Унсін Охара, засновник школи Охара, у зв'язку з вестернізацією житлових приміщень Японії. Стиль Дзiюка формувався приблизно в той же час, а назву отримав в 1922 році. Ці два стилі дозволяють використовувати європейські квіти і рослини, а Дзiюка допускає використання і неживого матеріалу, такого як сітка, фольга і все, що викликає творче натхнення у автора композиції.

Мистецтво ікебана, немов живий організм, змінюється разом з епохами, відображаючи життя суспільства і тонко реагуючи на його настрої. У відповідь на вимоги сучасної людини, перетворення в архітектурі і т. д. змінюються і стилі ікебана. При цьому традиційні варіанти дбайливо зберігаються і продовжують радувати око на виставках і фестивалях, в храмах і в житлових будинках.

Автор: Нелiдова Ю. М.

У період Едо школи ікебана перебували під заступництвом сьогунату, військового уряду Японії. Реставрація Мейдзі поклала край правлінню сьогунату, і всі напрямки ікебана, втративши покровителів і учнів з числа великих феодалів, прийшли в занепад. У зв'язку з політичними змінами в країні устремління городян в цей час також перебували поза сферою традиційних мистецтв. Багато шкіл були закриті, а їх іемото , тобто керівники, які володіють секретами майстерності, перебралися з великих міст в глибинку в пошуках заробітку. Консервативна школа Ікенобо, яка підтримувала особливо тісні зв'язки з сьогунатом, переживала сильну кризу. У цих умовах багато іемото дозволили жінкам вивчати мистецтво ікебана на професійному рівні і дали їм можливість отримувати дозволи на викладання. До періоду Мейдзі ікебана була виключно чоловічим заняттям, тепер же вона разом з чайною церемонією стала обов'язковим предметом для дівчаток в загальноосвітніх школах. У 1890 році уряд Мейдзі провів реформу освіти, в рамках якої були введені предмети моральної освіти, що включали заняття ікебаною. З 1906 року стали випускатися жіночі журнали з порадами про виховання дітей, кулінарії і т.п., покликані допомогти жінкам бути «рьосайкенбо», «хорошими дружинами і мудрими матерями». Стали видаватися і випуски з уроками поставки композицій, і незабаром ікебана стала частиною необхідних для «рьосайкенбо» умінь.

На тлі занепаду старих шкіл сформувалася нова, що отримала назву Бундзін-ха , або «група інтелектуалів». Вона з'явилася слідом за новими напрямками малювання, які називалися бундзінга. Члени Бундзін-ха виступали проти усталених правил і регламентацій у постановці квіткових композицій. Вони були вихідцями з різних верств суспільства, представляли різні професії і займалися ікебана у вільний час. Їх композиції, що отримали назву бундзін-iке , були поетичні, ліберальні і привносили свіжі ідеї в аранжування. Нерідко члени Бундзін-ха запрошувалися новим урядом для постановки композицій на прийомах і громадських заходах, проте з початком гонінь лібералів їх діяльність припинилася.

У 80-ті роки XIX століття в Японії у зв'язку із зростанням націоналістичних настроїв у суспільстві і новим політичним курсом встановилася сприятлива обстановка для пожвавлення традиційних мистецтв. Іемото багатьох шкіл повернулися у великі міста і відсвяткували відродження своїх шкіл великими виставками з канонічними композиціями. Школа Ікенобо також відновила свою діяльність. Націоналісти підтримували різні школи ікебана, яких до японо-китайської війни (1894—1895) з'явилося більше сотні. Нові школи утворювалися різними шляхами. У рідкісних випадках іемото міг сам дати своєму учневі дозвіл на заснування власної школи. Так, наприклад, з'явилася школа Охара, існуюча донині. Її засновник Охара Унсін, будучи учнем школи ікенобо, вразив іемото новим стилем композицій і отримав дозвіл на заснування нової школи, якщо йому вдасться знайти собі учнів. У 1867 році в місті Кобе О'хара провів виставку композицій, широко висвітлену ЗМІ, і набрав перших учнів у свою школу. Іноді нові школи створювалися під виглядом відродження старих шкіл, проте, як правило, їх стилі і техніки сильно відрізнялися від традиційних. Проте, такий хід залучав до школи багатьох учнів, орієнтованих на підтримку культури і традицій. Так, наприклад, в 1915 році була повторно відкрита школа Сага Горю. Її іемото Цудзії Косю був прихильником нового стилю морібана, спроектованого майстром Охара. Інша відома в наші дні по всьому світу школа Согецу, як і школа Охара, була заснована учнем школи Ікенобо Тесігахара Софу (1900—1979). Тесігахара навчався мистецтву ікебана у свого батька, майстра школи Ікенобо, проте потім визнав, що канонізовані стилі і техніки перешкоджають вільному творчому самовираженню і заснував свою школу. Подібне самопроголошення себе іемото – це найбільш частий спосіб виникнення нових шкіл ікебана.