Микола Руденко - Слідами космічної катастрофи

І. І. Путилін пише: «Безперечно, таким чином, що первісна планета швидко оберталася, інакше й самий розрив був би неможливий».

А чому, власне, «безперечно»?… І коли ж в такому разі планета дістала неприродно швидке обертання? На думку І. І. Путиліна, це була її первісна швидкість обертання.

Якщо повірити цьому, тоді його гіпотеза не відповідає жодній з нинішніх і колишніх гіпотез про походження Сонячної системи. Хіба могла утворитись велика планета з туманності (гіпотеза Лапласа) або з газопилової матерії (гіпотеза О. Ю. Шмідта), якщо в результаті надзвичайно швидкого обертання навколо своєї осі сили тиску в них були спрямовані не до ядра, а від ядра, як і належить центробіжним силам? Хіба за таких умов газова або пилова матерія може згуститися в компактне тіло? Хіба можна примусити навіть густіше тіло (наприклад, шматок тіста) обертатися навколо осі з такою ж швидкістю, як обертається наждачне колесо? Яке з них швидше розірветься?…

Коли б це було так, як гадає І. І. Путилін, то нічому було б розриватися, бо ця планета просто ніколи б не існувала. Замість неї утворилися б десятки невеликих тіл типу супутників, — тобто таких, що мають строго окреслену кулясту форму.

До висновків про надзвичайно швидке обертання планети навколо своєї осі І. І. Путилін прийшов тому, що, мовляв, швидко обертаються її осколки. Але чи не природніше припустити, що це швидке обертання вони дістали вже після вибуху? Так само, як обертається в польоті кожен з осколків бомби.

Другим, і останнім, доказом швидкого обертання планети (і слабкого тиску до ядра) І. І. Путилін вважає крихкість залізних метеоритів. Але ми вже зупинялися на цьому. Наявність алмазів в метеоритах рішуче суперечить цьому твердженню.

Коли ж не брати до уваги всі ці заперечення, то само собою постає запитання: чому ж інші планети не мають такої катастрофічної швидкості обертання? І чому ж вона проіснувала так довго, що вік її кори налічує 7 мільярдів років?…

Якщо припустити, що таке прискорення в обертанні вона дістала уже на час розриву, то постає інше запитання: в результаті яких катастрофічних сил?…

Чи можемо ми уявити собі таке: раптом ні сіло ні пало Земля почала так швидко обертатися навколо осі, що дні й ночі замиготіли у своїй зміні; спершу розплескалися у всесвіт океани, а потім почала розвалюватись на шматки й сама планета…

Якщо навіть припустити, що це можливо, то повинні ж бути причини для такого раптового прискорення. Проте спостереження за Землею й іншими планетами такі припущення виключають.

Гіпотеза І. І. Путиліна, на жаль, позбавлена переконливих аргументів.

Якщо ж повернутися до гіпотези В. Г. Фесенкова, яку так переконливо спростував І. І. Путилін, то ми змушені будемо визнати, що загибла планета з якихось загадкових причин втекла із своєї орбіти до «лиходія» Юпітера. Але якщо вона побігла назустріч загибелі не через легковажність, а її хтось до цього спонукав, то знову виникає неминуче запитання: хто ж, яка надприродна сила?…

А втім, планета нікуди не тікала, і Юпітер її не розривав. Це підтверджується тим, що орбіти її найбільших осколків схрещуються в одній точці, де, за безперечним правилом Тіціуса — Боде, мала знаходитись планета (2,8 астрономічних одиниць).

Коли виключити руйнування її Юпітером і саморозрив внаслідок центробіжних сил, — що ж тоді залишається?…

Цілком природно, що, виключивши дві можливості, мимоволі доводиться шукати третю. Але чи є третя сила у всесвіті, здатна вчинити такі неймовірні руйнування?

І хоча страшно навіть повернути голову в той бік, де міститься ця сила, але не можна ж бути страусом. Не можна шукати заспокоєння в розрадах, які суперечать всім науковим фактам. Не можна діяти так, як діють засліплені релігійними забобонами люди: побачивши перед собою смерть, вони запевняють, що це не смерть, а життя, але десь в іншому, загробному світі. Матеріалісти повинні мислити тільки матеріалістично. У цьому випадку теж нікуди не втечеш від факту: планета була, жила й загинула. І хоч про третю силу, здатну її знищити, не хочеться думати, але якщо відкинути дві попередні можливості (а їх неминуче доводиться відкинути), нам залишається тільки третя.

Третя ж сила нам добре знайома. За своїми можливостями вона безмежна і здатна зруйнувати не лише планету, але й найбільші небесні тіла, які в сотні разів перевершують розміри Сонця. Досить придивитися до обрисів Крабоподібної туманності, щоб переконатися в цьому. Туманність ця з’явилася зовсім недавно — в 1054 році. До того вона була якимсь іншим тілом. В момент вибуху, як свідчать китайські літописи, яскравістю вона поступалася лише Сонцю, і її було добре видно навіть удень.