Микола Руденко - Слідами космічної катастрофи

Безумовно, жоден з факторів, що впливали на хід розвитку життя, не можна розглядати у відриві від інших. Проте є фактори основні й другорядні. Очевидно, активний обстріл земної кулі величезними брилами метеоритів і гігантські вибухи, які стрясали планету, не можна в цьому випадку зарахувати до факторів другорядних. Про те, що за тих часів обстріл земної кулі був незрівнянно активнішим, ніж за часів, які добре пам’ятає людство, свідчить величезна кількість цирків на поверхні Місяця.

Своїми обрисами, брустверною формою воронок та іншими ознаками місячні цирки нічим не відрізняються від Арізонського кратера або кратера Чабб. Вони відрізняються тільки розмірами: якщо кратер Чабб, як уже говорилося, має в поперечнику 3 км 600 м, то найбільші цирки Місяця досягають у поперечнику кількох сотень кілометрів. З цього приводу хочеться навести висловлювання одного ледачого гірського мудреця. Гості попросили його показати гори. Після доброго обіду він підвів їх до невеличкого горба і спитав:

— Бачите цей горб?…

— Бачимо.

— Так запам’ятайте ж: великі гори відрізняються від малих тільки розмірами.

Є підстави гадати, що цей ледар був непоганим діалектиком.

Земна атмосфера захищає нас від вторгнення таких величезних тіл, які падали на Місяць. Зараз на всій земній кулі відомо близько 10 метеоритних кратерів. Звичайно ж, це тільки ті кратери, які збереглися від метеоритів, що впали порівняно недавно. Багато мільйонів років тому наша планета зазнала не менш жорстокого бомбардування, ніж Місяць (і, очевидно, ще більшого завдяки великій масі), але процеси вивітрювання згладжували кратери, зрівнюючи їх з навколишньою поверхнею. На Місяці вивітрювання не відбувається, й через те кратери там збереглися у величезній кількості і різних розмірів. Крім цирків, на Місяці збереглися променеподібні утворення навколо них. Вони є нібито рельєфною фотографією вибуху. Очевидно, ці вибухи з такою надзвичайною яскравістю були зафіксовані на місячній поверхні розплавленого, а потім застиглою матерією. Розташування цих «променів» в точності повторює розташування повалених Тунгуським метеоритом дерев. Пояснити появу цих тисячокілометрових «променів» вулканічною діяльністю дуже важко…

Незважаючи на те, що метеоритна теорія походження місячних цирків набула досить широкого визнання, деякі вчені ще й досі не згодні з нею. Мовляв, надто грандіозними повинні бути вибухи, щоб створити кратери діаметром в кілька сотень кілометрів. При цьому забувається, що вибух — це насамперед робота. І, звичайно, щоб здійснити ту саму роботу по викиданню грунту на Землі, треба витратити незмірно більше енергії, ніж потрібно для цього на Місяці. Тут має значення і величезна різниця у вазі кожної окремої частки, і наявність над поверхнею Землі дуже густої атмосфери з великим тиском. Якщо б ми, наприклад, навіть при умові рівнозначної ваги, зробили вибух на дні океану, утворилася б значно менша воронка, ніж од вибуху такої ж потужності на поверхні Землі. Значна кількість енергії була б витрачена на переборення частками грунту опору води, що незмірно більший за опір повітря. Але опір повітря теж величезний.

Помилковий метод надто буквального порівняння земних і місячних кратерів без врахування конкретних умов і породив сумніви у вірогідності метеоритної теорії. На противагу їй виникла теорія, яка твердить, що цирки на Місяці утворилися внаслідок вулканічної діяльності. За цією теорією вони є нібито провалами на місці колись діючих вулканів. Подібні утворення іноді зустрічаються на Землі — так звані кальдери або «великі котли».

Але такі утворення на Землі трапляються не часто: вони зустрічаються куди рідше, ніж звичайні гори.

На Місяці ж гір незрівнянно менше, ніж цирків. Цирки накладаються там на цирки по кілька разів, і це не виняток, — такою є майже вся поверхня Місяця. Якщо вважати, що цирки — це метеоритні кратери, тоді будову місячної поверхні пояснити легко: на вже існуючі кратери падали нові метеорити і, частково засипаючи старі воронки, утворювали нові. Вулканічна теорія на це дуже типове явище відповіді не дає; нічого подібного в кальдерах не спостерігається. Вони існують відокремлено, — як і все, що зустрічається дуже рідко й не є типовим для даних обставин.

Ще важче з точки зору вулканічної теорії пояснити величезні розміри цирків на Місяці: розміри земних кальдер не перевершують 10–15 км у поперечнику. Адже ж ясно: якщо метеоритна діяльність на Землі зустрічає безліч перешкод, відсутніх на Місяці, то вулканічна діяльність таких перешкод не зустрічає.