Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

Сьогодні в Інги велике свято: поштарка принесла листа від тата і мами. Із самої Африки. Ні, звісно ж, поштарка туди не ходила пішки, лист прилетів на великому літаку, потім їхав потягом, потім поштовою машиною і вже згодом потрапив до рук поштарки, тітки Зої, яка і вручила його Інзі. На великому товстенькому конверті красувалися яскраві ліберійські марки, зіпсовані поштовими штемпелями. Але навіть за такі зіпсовані марки Славко Терновський, Інжин однокласник, був ладен принести в жертву навіть свій новенький велосипед. От тільки Славко не знав, що в Інги свято, а то примчав би тієї ж миті.

Інга частенько віддавала Славкові кольорові африканські поштові знаки, не маючи їх за особливу цінність, бо стократ ціннішими були для неї листи й фотографії від батьків.

Інжин тато, Валерій Павлович Осмоловський, був пілотом гелікоптера і нині перебував у далекій Ліберії, що за ці півтора місяця стала для Інги ледь не рідною, а мама, Анастасія Гордіївна Осмоловська, була лікарем-інфекціоністом, яку примхлива чи, скоріше, прихильна доля теж закинула у Ліберію з місією Червоного Хреста. Як не дивно, але мама і тато бачилися там, у тій Ліберії, не надто часто — лише у святкові дні. Чому воно так, Інга второпати ніяк не могла, адже Ліберія — країна дуже маленька. Принаймні на карті Африки її можна легко затулити пальцем. Та Інга заздрила батькам, що вони можуть бачитися у вихідні, адже для неї й такі рідкісні зустрічі були поки що не доступними. Тривала відсутність батьків дуже часто засмучувала дівчинку. А ви б не засмутилися, якби вам було тринадцять років і ви навчалися у сьомому класі звичайної собі школи у невеличкому райцентрі, що мав статус міста, але більше нагадував велике багатолюдне село, і в якому п’яти- чи дев’ятиповерхівки виглядали чужорідними елементами, такими собі мандрівними чудиськами, що під час довгого переходу з міста до міста вирішили трохи перепочити у великому скупченні одно- і двоповерхових братів своїх менших?

Тато писав, що вони з мамою перебувають у двох сусідніх графствах, тому й бачитися можуть не надто часто. Тож Інга доходила для себе висновку, що головні графи тих графств не дуже міцно дружать, і через те татові доводиться нишком літати до мами на побачення на білому службовому гелікоптері. Принаймні дівчинка так собі це уявляла, щоб веселіше було чекати.

Ритуал читання листа починався з чаювання. Інга урочисто діставала дві чашки з найкращого домашнього чайного сервізу, заварювала пахучий «Ахмад» з бергамотом і, вмостившись у великому м’якому кріслі, починала читання. Вона читала повільно, насолоджуючись кожним словом і коментуючи кожне речення. Інзі здавалося, що так вона зможе краще захиститися від тихого суму, який чомусь завжди супроводжував поштарку тітку Зою, коли та приносила африканського листа, і щоразу лишався в Інги вдома, неначе заворожений красою ліберійських марок. Бабуся слухала уважно і першою розглядала фотографії. Було помітно, що невідступний сум чіплявся і до неї. Воно й не дивина, адже тата з мамою не було вдома вже цілих півтора місяця.

Сьогоднішній лист розповідав про клопоти. У мами було стільки роботи в тій місії, що вона не змогла зустрітися з татом у вихідні. Точніше, мама побачила татів гелікоптер, а тато — мамину місію. Інга подумала, що й так непогано, і зустріч можна вважати дійсною, адже погляди десь таки перетнулися.

Коли ритуал читання листа скінчився, бабуся пішла мити чашки, а Інга взялася до фотографій чудернацьких африканських хмар. На звороті кожного знімка стояли літери «Т» і «М». Невтаємниченим годі було збагнути, що означають ті загадкові знаки, але Інга ще перед від’їздом просила маму й тата авторизувати свої роботи, щоб у день зустрічі влаштувати конкурс на найкращу хмару між трьома учасниками: «Т» — татом, «М» — мамою та «І» — Інгою. Щоправда, дідусь, який влітку більше перебував у селі, нещодавно вирішив і собі долучитися до змагання, тому фінал, який мав пройти восени, обіцяв стати надзвичайно захопливим. Арбітром, звісно ж, одноголосно призначили бабусю.

Не знати чому, але небо і хмари викликали в Інги просто шалений захват. Вона прочитала про хмари все, що тільки могла знайти у домашній, шкільній та районній бібліотеках. Вивчила всі типи хмар, наполегливо полювала за рідкісними і не дуже атмосферними явищами, і географія могла б стати її найулюбленішим предметом у школі, якби його викладала не така занудна і неприємна вчителька, як Марія Іванівна. І взагалі, Інга була неймовірно допитливою дівчинкою, яка намагалася дошукуватися відповідей на всі запитання, навіть якщо пошуки забирали аж надто багато здоров’я і сили.