Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Як з’ясували згодом бійці, цього дня у багатоповерхівці баба Валя — так звали літню жінку, у квартиру до якої вони забігли, — була сама у всьому будинку. Коли в центрі міста зав’язався бій, усі, хто тут мешкав, спустилися в підвал. Старенька просто не мала сил, аби зійти сходами вниз. Тож і залишилася в квартирі, заховавшись у ванній. Там її і знайшов Тарас.

Але такий збіг, що саме у квартиру баби Валі Тарас із Нікітосом увірвалися, що вона була відчинена і що там була старенька, яка навіть не думала здіймати шум і видавати бійців росіянам, — Тараса не дивувало. Бо згодом, доки вони ділили кілька десятків квадратних метрів з мешканкою Іловайська, сталося стільки дивного, що мить знайомства вже не викликала жодних запитань.

— Там було стільки збігів, ну, таких, наче, на перший погляд, абсолютно неймовірних і нереальних! От якби я це побачив у кіно, то сказав би, що це режисер, сценарист придумали, що в житті такого не буває. Але тепер я уже переконався в тому, що в житті бувають речі набагато неймовірніші, ніж те, що придумують сценаристи в кіно.

Тарас, усе це промовляючи, активно жестикулює і посміхається. Наче досі не вірить у те, що трапилося з ними в ті дні.

Так вони почали жити разом: Тарас, Нікітос і бабуся Валя. В однокімнатній квартирі. В оточенні ворогів. Чекати підтримки не було звідки. І Тарас це знав. Але найперше потрібно було потурбуватися про утилізацію заляпаного кров’ю камуфляжу, берців, бронежилетів — на випадок, якщо раптом хтось таки завітає до бабусі в гості.

Камуфляж та жилет Тарас ретельно порізав на маленькі смужки. Розфасував їх по пакетиках, які дала бабця, і кілька ночей поспіль виносив на смітник. Так він позбувся форми. А от що робити з плитами від бронежилета, які аж ніяк не можна було викинути так просто на смітник, щоб не «засвітитися» і не спровокувати ретельний поквартирний обшук, Тарас не знав.

— І от ходжу як з писаною торбою по кімнаті з цими плитами і думаю, що з ними робити. І тут баба Валя, яка весь час спостерігала за моїми муками, каже: «А ти поклади їх в кульочок, відсунь шафу, а на шафі забий цвяшок. Повісь на цей цвяшок кульочок і присунь шафу до стіни». «Геніально, — кажу, — самі придумали?» — а вона: «Так це ж нічого, нормально. Якщо заглядають під шафу — нічого немає. Подивились на шафі — теж нічого немає. А за шафу ніхто і не підлізе, щоб зрозуміти, наскільки близько чи далеко вона стоїть від стіни».

Так само баба Валя напоумила Тараса, куди заховати рацію. Викидати її командир не хотів. Усе сподівався, що до Іловайська найближчими днями зайде підкріплення українських військ і вони хоч по рації почують, коли «свої» будуть у цій частині міста. Вимкнуту рацію — щоб не садити батарею — баба Валя порадила покласти зверху на люстру. Так «Бішут» і зробив, дивуючись гострому та ясному розуму старенької.

Їх шукали. Оскільки за розмовами по рації українських військових, які росіяни прослуховували від перших днів, окупанти зрозуміли, що командир, який проводив операцію 19 серпня, залишився пораненим десь на окупованій території. І якщо у «Донбасі» ще могли подумати, що Тарас загинув, росіяни та бойовики напевно знали, що він живий. Бо тіла його не знайшли. І серед їхніх полонених його також не було.

— Шукали кругом, дивом не знайшли. Ходили по під’їздах. Заходили і до старенької до квартири, питали: «Баб Валь, у вас тут все спокійно?» — «Да всё спокойно, сыночки». — «Никого лишнего?» — «Да нет, кто там ко мне придет?!» Ми при цьому — я з пістолетом під дверима, Нікітос з автоматом — у ліжку, а вона їм каже, що «всё спокойно, всё хорошо».

Поверхом вище над квартирою старенької жив деенерівець, який щодня ходив на «роботу». Тож він інколи, пробігаючи, запитував, чи все нормально у сусідки. Але у більшості квартир, згадує Тарас, мешкали жінки. Чоловіків у будинку майже не було. Хто виїхав, хто поповнив лави бойовиків.

Серед найбільших незручностей, які завдавали чимало клопотів, було прострелене коліно Нікітоса. Ходити самостійно він майже не міг. А постійно таскати його по квартирі Тарасові теж було важко. Якось — через кілька днів після їхнього «співіснування» — боєць чи то собі, чи то Тарасу сказав:

— Мені б якась підтримка, будь-що, щоб я міг хоча б у туалет самостійно ходити.

На це баба Валя відповіла:

— А ти за шафою подивися — там колись у мене милиці були. Підкрутиш трішки — зробиш вищими — по зросту. І все.

— У кіно б я сказав — ото справді, придумали, як його в ногу поранило, так у бабусі білий рояль в кущах випадково виявився, — жартує Тарас. — Але ж насправді так: я подивився за шафою — і справді милиці. Я їх трішки переробив, зафіксував, і от уже на п’ятий-шостий день Нікітос почав сам ходити до туалету. Сам виходив на балкон, підкурював якісь там бички тихенько, щоб його ніхто не побачив. І таких неймовірних, на перший погляд, речей було багато.