Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Про свою любов до братів-росіян Ігор, невисокий темноволосий і темноокий юнак років близько тридцяти, розповідає з посмішкою. Роки по тому, коли воюватиме в батальйоні «Донбас», він на собі відчує всю глибину цієї «любові».

До студентських років, які змінили його ставлення до України, він, каже, просто був як усі. Ті, хто більше 20 років вірив у Росію та її виняткову роль у долі України. Таким, каже, їх — мешканців Донецької та Луганської областей — «годували» з перших років незалежності.

Ігор родом з Донеччини, з невеличкого шахтарського містечка, називати яке він не хоче — там досі залишаються його рідні. Щоб у них не було проблем через нього, юнак не показує обличчя, коли розповідає свою історію.

Останні кілька років перед війною Ігор провів у Донецьку — працював там після закінчення вишу. Там же ви­йшов на свій перший у житті Майдан — на підтримку України та її європейського руху. Таких як він, у Донецьку та області, каже, було небагато. Тож їм щоразу під час зібрань на євромайданах доводилося відвойовувати своє місце під сонцем — коли мирно, а коли з бійкою. Навесні 2014-го активісти Євромайдану помітили в руках у «тітушок», які майже завжди оточували по периметру кожне зібрання патріотів, першу зброю.

— І ми почали розуміти, що люди, які стоять проти нас, уже озброюються, у них уже з’являється реальна зброя і що просто мітингами все це не закінчиться. Я вирішив, що треба діяти радикальніше і вже самому потрібно брати автомат до рук і йти захищати свою Батьківщину.

Ігор був одним із перших добровольців «Донбасу» — до батальйону він прийшов у квітні. Тож разом із ним пройшов усі гарячі точки — брав участь у звільненні Артемівська, Попасної, Лисичанська, Мар’їнки, Курахового. У середині серпня батальйон дійшов до Іловайська…

Юнак не переповідає усіх тих подій, які вони пережили в напівокупованому місті. Лише зітхає: було важко. Особливо в останні перед «виходом» дні, коли у добровольців не було ані води, ані їжі — харчі доводилося збирати по людських городах. Згадує він лише вихід із міста. Бо це те, що йому, як і багатьом із тих, хто пережив жахи так званого «зеленого коридору», ще не раз приходитиме у нічних кошмарах.

— Перший снаряд, який росіяни випустили в нашу колону, влучив у «КамАЗ» із пораненими. Я не думаю, що вони не бачили, куди били. Червоний хрест на білому прапорі над машиною було видно дуже далеко. Тобто били спеціально. Нас обстрілювали прямою наводкою. З танків, гармат, «градів». На відстані. З двох боків.

Ігорю пощастило вижити у розстрілі. Він був серед тих, кого росіяни взяли в полон. Коли він згадує російських військових, посміхається. Бо знає: частина його земляків не вірить, що війну на Донбасі ведуть саме сусіди, а не повсталі прихильники так званої Донецької республіки. Він росіян не лише бачив, а й допитував: ще в Іловайську «Донбас» взяв у полон російських десантників і танкістів. Відео їхнього допиту досі можна знайти у соцмережах та на безкоштовних відеоканалах. Вони — частина добровольців та кадрові російські військові — 29 серпня помінялися місцями. Після розстрілу колони, яка виходила з Іловайська, у полон потрапили сотні українських бійців.

— Спочатку ми були в росіян, кадрових військових. Ми потрапили в полон з умовою, що — слово офіцера давав один із підполковників чи полковників, не пам’ятаю — нас не передадуть деенерівцям.

Що таке слово російського офіцера, українські бійці зрозуміли наступного дня, коли, знехтувавши обіцянкою, росіяни передали полонених бригаді «Мотороли». Бойовики ДНР перевезли заручників у підвали донецького СБУ. Там уже сиділи сотні полонених — як добровольців з інших батальйонів, так і військових Збройних Сил. Це було колиш­нє бомбосховище, згадує Ігор, перенасичене сирістю, де гостро відчувалася нестача свіжого повітря. З часом це позначилося на здоров’ї тих, хто сидів у підвалі, — у більшості пожовтіли руки й обличчя, почало випадати волосся. До всього цього харчі були гірші за собачі. А що таке вітаміни, полонені майже забули.

Їх було більше сотні — полонених після Іловайського «котла» бійців батальйону «Донбас», яких тримали у сирих підвалах. Плюс військові Збройних Сил. Найбільше, каже Ігор, били та знущалися над офіцерами, добровольцями та місцевими, хто виступив проти терористичних республік.

— Дуже сильно били офіцерів.

— А звідки вони дізналися, хто серед вас — офіцери?

— У них були списки. Приховувати інформацію взагалі не було жодного сенсу. Бо всі списки нашого батальйону злили повністю. З адресами, телефонами, навіть ідентифікаційні коди були у них. Почали викликати офіцерів і сильно їх бити. Я думаю, це робили з метою залякати інших. Інших викликали на допити якісь. Там теж били і намагалися дізнатися, якщо хтось там побачив фотографію в інтернеті, де людина ця була, приміром, з червоно-чорним прапором, чи це не правосєк. У них чомусь все зводилося до одного — до правосєків. Тому били. Комусь просто попадало — розважалися так.