Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Ігоря били за те, що він місцевий і замість того, щоб підтримати так звану ДНР, пішов у добровольці — захищати рідну землю. Били професійно — по найболючіших точках — переважно по колінах, ліктях, ребрах, печінці. Усю нелюбов бойовиків до мешканців Донбасу, які пішли у добровольці, мали змогу побачити медики, які лікували Ігоря після звільнення з полону. З підвалів донецького СБУ юнак вийшов у лютому 2015-го. Через півроку після того, як його туди кинули.

— Звільнили мене 23 лютого — якраз на мій двадцять сьомий день народження. Навесні мені прооперували коліно — через постійні удари там утворилася пухлина. Мені ще пощастило, що вийшов з донецького підвалу живим і відносно здоровим. Шанс бути вбитим або просто закатованим там був завжди.

Він уже майже півроку розмовляє винятково українською — причому чистою, без русизмів та суржику. Хоча 29 років до цього спілкувався лише російською. Розмовляти українською Ігор заохочує і своїх друзів — багато хто бере з нього приклад.

У квітні 2016-го минуло два роки відтоді, як Ігор востаннє був удома — у невеличкому шахтарському містечку на Донеччині, яке нині окуповане бойовиками. Їхати туди знову він не ризикує. Знає: його ім’я та прізвище у списках «карателів».

— За словами сепаратистів, мене внесли в усі списки і в разі повторної спроби перетнути оцей умовний кордон сказали, що як мінімум посадять на пожиттєве, як максимум — розстріляють.

Його родина — батько та мати — досі мешкають там, під окупацією. Ігор, каже, і радий був би забрати їх сюди, до столиці, але ані фінансів, ані житла у нього немає.

— Були спроби, були намагання забрати, але… По-перше, треба кудись забрати, а не просто забрати в нікуди. Держава — я на неї трішки ображений, що є, то є, — не забезпечила переселенців хоча б мінімальними умовами. Якийсь там кредит з мінімальними відсотками на купівлю свого житла. Робота, щоб цей кредит виплачувати. Щоб вони змогли якось налагодити життя на мирній території.

Він час від часу телефонує своїм знайомим та близьким туди, на окуповану територію. І вкотре переконується: ситуація там не змінюється. Хто ходив з російськими прапорами у квітні 2014-го, той і нині підтримує окупантів. Бо інформацію більшість із них отримує з російських же новин, на які мешканців Донбасу «підсадили» багато років тому.

— Росія вела всі ці роки на Донбасі правильну пропаганду. Людям розказували про те, що вони годують всю Україну, хоча насправді так не було. Що постійно там намагаються утискати мову. Показували, що вони гірші, ніж ті, хто живе в Центральній або Західній Україні. І з часом усе це дало свої плоди. Мотивація моїх знайомих, хто підтримував Росію, була переважно така: вони увійдуть до складу Росії. Так, як це було з Кримом. Хоча ще тоді, на початку бойових дій, я їм казав, що ніхто вас нікуди не візьме. Нікому ви не потрібні.

Таких, як Ігор, — патріотичних, україноорієнтованих, а для окупованого Донбасу інакодумних, — там теж не бракує, переконує юнак. А головна причина їхньої мовчанки, відсутності активних дій та протестів, каже, — страх за власне життя. І життя рідних.

— Ті, хто проукраїнські, вони налякані. Це не якась там правова держава, у якій ти можеш вийти, висловити свою позицію, і тобі за це нічого не буде. Або максимум тебе та твоїх друзів розженуть. Там за це можна потрапити в підвал, там можна просто зникнути безслідно. Багато способів по­збутися людей. І тому там панує страх.

Після виходу з полону Ігор залишив військову службу. Пішов у «Справедливість» — громадське об’єднання ветеранів АТО. Крім Ігоря, у цій організації чимало бійців «Донбасу», які після війни твердо встали на ноги і хочуть допомогти у цьому і своїм побратимам. Вони опікуються усіма, хто до них звернеться. Але в пріоритеті у «Справедливості» — саме побратими з батальйону.

Ігорю громадське об’єднання допомогло з житлом. Тимчасовим. Проблема житла — одна з найгостріших та найактуальніших для тих бійців, які раніше мешкали на сході і яким нині нікуди повертатися.

Навесні 2016-го Ігор, уже як вимушений переселенець, пішов до столичного військкомату — ставати на реєстрацію. «Якщо все ж оголосять сьому хвилю мобілізації, щоб про мене не забули», — жартує він.

— Тобто ви готові повернутися на передову? — уточнюю я, згадуючи його розповідь про Іловайськ, розстріл колони, загибель товаришів у нього на очах і півроку полону, де над хлопцем знущалися, били й катували.

— Так, готовий, — просто відповідає Ігор. — Я хоч і противник мобілізації, але якщо треба буде, то повернусь на передову. Бо туди ідуть хлопці набагато молодші за мене, яким 18, 19 років. То невже я, уже з досвідом, у віці під 30, буду відсиджуватися у мирній столиці?