Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Але найкумеднішими, з чого досі сміється Тарас, у ті дні були випадкові знайомства з сусідами. Жінки до баби Валі заходили регулярно. Через те що старенькій важко було спускатися по сходах, сусідки заносили їй хліб, а іноді й такий-сякий харч.

Уперше Тарас випадково зіткнувся з сусідкою знизу. Вона зайшла у квартиру, не попередивши про себе дзвінком у двері, і одразу натрапила на Тараса. Перелякавшись, жінка вибігла з квартири і рвонула до себе. Тарас — за нею. І замість того, щоб просити її мовчати про несподіваних гостей баби Валі, він попросив у неї допомоги — чоловічого одягу, щоб було у що вбратися йому та Нікітосу. Вона дала одяг сина, а розговорившись, розповіла йому про родину, яка мешкає в Одесі, про себе та покійного чоловіка. Так вони потоваришували. Сусідка стала приносити їм хліб, який брала немовбито для баби Валі. А іноді варила їм їсти — то суп принесе, то кашу. Але, як з’ясувалося згодом, знайомства з сусідами баби Валі для поранених бійців лише розпочалися.

— Випадково приходить ще одна сусідка, з іншого під’їзду. Заходить — і одразу на мене натрапила. Я такий:

— Доброго дня.

— Доброго дня. А, це ви?

Я кажу:

— Хто — ви?

— А ми вас бачили, це ви — командир, який був тут, коли бій був в центрі. Я вас упізнала. А що вам треба?

— Та нічого такого, хіба якщо одяг є? Бо у нас майже немає одягу. І в баби Валі немає.

— Зараз.

Побігла — купу сорочок, купу брюк принесла, шкарпетки — переодягнув Нікітоса, передягнувся сам. Стала приносити теж їжу.

— Я вам ось тут супчик зварила.

Ми ось цю миску на трьох поділимо і їмо.

Тарас щиро сміється, коли розповідає про перипетії із сусідками. Хоча тоді, зізнається, йому було не до сміху. Ніхто не знав, як поводитиметься та чи інша жінка. І чи не піде вона до комендатури ДНР та не розповість про поранених бойовикам або росіянам.

Але найбільше сусідки, які вже роззнайомилися з тимчасовими гостями баби Валі, застерігали Тараса та Нікітоса від зустрічі з тьотьою Женею — сусідкою зверху, всі родичі якої були в Росії і яка, за їхніми словами, ненавиділа всіх і все: українську владу, війну, українську армію і таке інше. Але зустрічі з нею, сміється Тарас, як у поганому детективі, уникнути якраз і не вдалося.

— Ясно, що тьотя Женя припхалася. Тьотя Женя прийшла, побачила нас, сказала все, що думає про українську владу, потім сказала все, що думає про ДНР, ЛНР, які вони козли, сволота і так далі. Я сказав: «О, правильно, всі козли, розв’язали війну, а ми страждаємо». Потім запитав її, де у неї діти? Розповів, що моя сестра мешкає у Санкт-Петербурзі, дядько теж родом з Росії. Ми почали з нею багато розмовляти. Вона нам книжки принесла, щоб не було сумно. І стала нашим хорошим другом!

Друзями Тарас із Нікітосом стали усім, з ким познайомилися. Вони не лише розмовляли з жінками, а й допомагали їм. Наприкінці серпня, коли російська артилерія уже накривала добровольчі батальйони мінами та снарядами від «градів», змушуючи українську сторону піти на переговори, Тарас, переодягнувшись у лахміття, ходив по квартирах і затягував вікна знайомих жінок плівкою. Майже всі шибки були вибиті. Бути впізнаним і впійманим він не боявся — не він один займався таким ремонтом нашвидкуруч. До Іловайська навіть приїжджали родичі жінок та бабусь, які в такий спосіб латали їм вікна.

А ще Тарас розмовляв зі своїми новими знайомими, пояснюючи їм, хто насправді розпочав цю війну, хто стріляє та руйнує мирні квартали міста.

— Якось від нас метрів 15 було пряме попадання в квартиру. Я думав, що будинок розвалиться — такий потужний був удар та хвиля від нього. Нікітос на цих милицях у ванну разом із бабусею чкуркнув. Після цього приходять наші знайомі жінки і кажуть:

— Для чого ж це ваші нас обстрілюють?

— Це не наші, — кажу.

— Як не ваші?

Починаю пояснювати:

— Дивіться, звідки прилетіло. Бачте, куди попадає?

Я їм почав траєкторію малювати, розповідати про відстані, на які летять міни, снаряди від «градів». А потім кажу — бачте, що вони вночі роблять? А вони вночі притягували артилерійську установку, встановлювали її посеред подвір’я і лупили з неї так, що все скло вилітало в будинках довкола. Відстріляють там цілу вантажівку боєприпасів в наш бік — і забираються. Я кажу: «Ви бачте, звідки стріляють? А чому? А тому що вони точно знають, що наші сюди не будуть стріляти. Тому що це житлові будинки».

Були і зворушливі моменти, про які Тарас згадує з теплом і вдячністю. На День незалежності, 24 серпня, через п’ять днів після того, як поранені потрапили в квартиру баби Валі, старенька вирішила влаштувати їм свято. Спек­ла запіканку з того, що було серед її запасів, та зробила… лимонад.