Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Перші дні Ігорю з побратимами щастило рухатися практично без пригод, якщо не брати до уваги убоге харчування та подекуди проблеми з водою. Але однієї ночі фортуна відвернулася від них. Утікачі несподівано натрапили на російський «секрет», який їх зупинив.

— По голосу это была молодежь, то есть какие-то двадцатилетние бойцы. Ну, первый раз нам повезло. Это была ночь. И нас не было видно — в смысле, в какую форму мы одеты, какие у нас знаки отличия. А два человека из нашей группы — они разговаривали на чистом русском языке — объяснили этим солдатам, что мы — военная разведка Российской Федерации. И эта молодежь нам поверила. Боевиков, то есть всяких там «моторол», местных из числа так называемых дээнеровцев, там не было. Они в основном базировались в селах — выполняли там полицейские функции.

Далі команда рухалася обережніше. Знала: у кожній лісосмузі, що траплялася на їхньому шляху, є щонайменше два «секрети», два нічних «дозори». І чергували вони цілодобово. На посту стояли винятково росіяни. І в кожному «секреті» була важка військова техніка — бойова машина піхоти чи бронетранспортер. На запитання: «На скільки кілометрів вони розтягнулися від Іловайська?» — Ігор незворушно відповідає:

— Десятки. Я же говорю — у нас было тройное кольцо окружения.

За добу вони проходили від п’яти до восьми кілометрів. Відстань, яку за нормальної ходи людина долає за півтори-дві години. Але рухатися швидше бійці не могли. Скошені поля їм доводилося долати поповзом. А лісосмуги просто оминати, часом роблячи при цьому чималенький гак.

Через кілька днів дороги вони знову натрапили на лісосмугу, оминути яку не було жодної можливості. У тому, що там теж захований «секрет» з російськими військо­вими, Ігор з побратимами майже не сумнівалися. Але вирішили знову ризикнути. Вони розтягнулися на певну дистанцію, спробувавши уникнути зустрічі з окупантами. Не вдалося.

— Это было уже серьезно, по-настоящему. Там были взрослые воины, вышел командир, минимум лет 30—35, и начал отдавать команды: «Стой, кто идет? Руки вверх, оружие на землю». С точки зрения военного времени и той ситуации, которая была, он действовал именно так, как нужно было. А мы, в свою очередь, начали действовать неадекватно. В чем эта неадекватность проявлялась? В таких фразах, как «Да брось ты, мы свои, мы разведка. Лучше дай воды». То есть мы опять сыграли на неожиданности и наглости. И на определенное время ввели его и под­чиненных в замешательство, потому что он действовал исключительно по уставу, по инструкции. Но потом наступил критический момент, когда он сказал: «Стой, стрелять буду». И приготовился стрелять. Дальше всё произошло очень быстро, практически молниеносно. Другого выхода, кроме как стрелять на поражение, у нас не было. Мы уничтожили этот «секрет». Первым, конечно, лёг их командир. При этом было непонятно, сколько их там и скольких точно мы положили. По-моему, как минимум троих. И мы понимали, что там, в этой лесополосе, стоит то ли БМД, то ли БТР в «зеленке», которую не видно, потому что ночь. Поэтому задача не стояла уничтожить полностью «секрет», сделать «зачистку». Дальше-то что? А дальше еще десятки километров пешком? Никто не уйдет, окружат, уничтожат или, как минимум, возьмут в плен, поэтому останавливаться в том бою было просто нельзя. Это было бы глупо. После того как мы уничтожили командира и часть «секрета», отбежали метров на 10—20, развернулись и еще раз атаковали «секрет», а потом побежали. Как я уже понял потом, мы побежали в разные стороны — вправо побежала одна группа, а я ушел влево.

Услід утікачам тишу прорізав крупнокаліберний кулемет. Тікаючи, за звуком куль Ігор визначив — калібр кулемета був щонайменше 14 міліметрів. А це означало, що в разі влучення такої кулі «трьохсотих» не буває. Як не дивно, посміхається він, ця думка його тішила й зігрівала. Бо лежати пораненим і корчитися від болю він зовсім не хотів. Тим більше не хотів потрапляти до ворога. А інших варіантів у разі поранення бути не могло.

Утім, за характерами пострілів — в’ялих і не дуже інтенсивних — Ігор зрозумів: той, хто стріляв з кулемета, був поранений. І стріляв він швидше за інерцією, не цілячись.

Стрілянина поблизу «секрета» підняла на ноги підмогу, що базувалася неподалік. Над полем, яким тікали добровольці з «Донбасу», засвистіла освітлювальна ракета. Ігор біг, не зупиняючись, у напівзігнутому стані, розуміючи, що, якщо у ворогів є тепловізор, засікти його й відкрити по рухомій цілі вогонь не так уже й складно. За кілька хвилин над полем задзижчав безпілотник. А ще трішки по тому стало чути шум бронетранспортера, який ішов під літальним апаратом. Росіяни, швидко зорієнтувавшись, вислали групу «зачистки».