Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Але все не так пішло ще на стадії форсування пішохідного мостика — через залізницю. Бійців батальйону накрили мінами, гранатами, з дахів будинків, що з протилежного боку від залізниці, влучно стріляв снайпер. У ході бою був поранений командир батальйону Семен Семенченко і ще кілька побратимів, згадує Ігор.

Відпочивши і перегрупувавшись, бійці знову пішли на штурм і з боєм таки пройшли пішохідний міст. За мостом бійці захопили у полон кілька заручників і, роззброївши їх, передали побратимам.

До центру вони рухалися кількома групами і паралельно один одному. Тоді, згадує Ігор, він уперше зрозумів, що ніякі не деенерівці тримають це місто.

— Мы их видели. Чеченцев, кадыровцев мы видели своими глазами. Мы слышали их «Аллах акбар», слышали на ломаном русском: «Укропы, сдавайтесь, вы здесь все ляжете». Они работали профессионально, что и говорить. Вплоть до того, что расставляли «секреты» так, что заметить их было очень трудно.

Ближче до центру бійці «Донбасу» змушені були вступити у бій — важкий, серйозний і з першими втратами. На очах в Ігоря був убитий командир його взводу — боєць із позивним «Шульц», доброволець з міста Ірпінь, що під Києвом. Він хотів забрати його тіло, але побратими відтягнули його назад — «Шульц» лежав на відкритій місцевості, яку повністю прострілювали. І той, хто ризикнув би піти за його тілом, сам би ліг поруч.

У них закінчувався боєкомплект. І командир штурмової групи — боєць із позивним «Бішут», нині відомий активіст та організатор акцій на підтримку добровольців Тарас Костанчук, — дав групі наказ відступати.

— Когда мы развернулись и начали двигаться назад, в центр города начали залетать «ГАЗ-66» и «коробочки», но не из Многополья, откуда должно было подойти подкрепление Вооруженных сил Украины, а из Харцызска. Это была группа «Моторолы», батальон «Восток», кадыровцы, они прочесывали все улицы на БМД и БТР и простреливали все перекрестки со всех сторон. В таком режиме мы возвращались за железную дорогу. В ту часть города, которую мы контролировали. По пути мы потеряли нашего командира, «Бишута»…

А далі потягнулися важкі дні очікувань. Розвідка щодня приносила звістки з передової про активний рух ворожих колон — важкої військової техніки та особового складу на броні. Перемовини зі штабом та передання їм тривожної інформації нічого не давала — у керівництві АТО та Генштабі давали лише один наказ — триматися. І, здавалося, не вірили словам бійців про серйозні сили росіян, які дедалі ближче підступали до Іловайська. У тому, що це були кадрові російські військові, в батальйоні «Донбас» сумнівів не мали. По-перше, згадує Ігор, бачили їх у боях. По-друге, вони самі взяли у полон російських військових. І те, що вони зі Збройних сил РФ, полонені не приховували.

28 серпня, коли розвідка вже доповіла про оточення Іловайська російськими військами, з Генштабу нарешті надійшов наказ про вихід із міста. На той час у бійців уже закінчилася їжа і вони харчувалися тим, що знаходили на городах поблизу опорних пунктів.

Зі зброї у батальйону була лише стрілецька та ручні протитанкові гранатомети. Ані мінометів, ані навіть станкових протитанкових гранатометів у добровольців не було — втратили у боях. Скрутно було і з боєкомплектами.

— На тот момент мы уже были в тройном кольце окру­жения — это значит, что ни продовольствия, ни боеприпасов, ни раненых мы не могли получать или передавать на «большую землю». То есть у нас уже не было никакого контакта прямого с «большой землей» и задача была просто выйти, — згадує ті дні Ігор.

Двадцять дев’ятого серпня о сьомій ранку колона український військ у складі добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Херсон», 93-ї та 17-ї бригад Збройних Сил України вишикувалися на виїзді з Іловайська.

Генерал Руслан Хомчак — командувач сектору — виїхав на перемовини з російським керівництвом. Перемовини тривали більше години, пригадує Ігор. А потім по рації бійці почули пропозицію росіян — здатися і, склавши зброю, аж до автоматів та пістолетів, пішки пройти так званим зеленим коридором до найближчих позицій української армії. Пропозиція була явно знущальною — російське оточення простягнулося на кілька десятків кілометрів. Та й обманювати себе, довіряючи словам росіян, ніхто не збирався.

Після того як генерал Хомчак повернувся з перемовин, бійці звернулися до нього із запитанням: «Ваше рішення, командире»? На це він відповів: «Будемо прориватися з боєм».