Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Вони мовчки проводжали усіх, хто виходив з хутора здаватися. Чимало серед їхніх побратимів було поранено, зокрема й «Дід» — командир третьої роти. У ході бою його поранило в ногу і в руку. Коли він проходив повз четвірку, яка у повному бойовому озброєнні морально готувалася до останнього бою, на хвилину зупинився, обійняв і попросив «не дурити». А зрозумівши усю серйозність їхніх намірів, розповів їм про «точку виходу» — зону, яку не видно з боку противника.

Вони заховали усю зброю, яку мали, за спину і пішли тим же шляхом, яким виходила більшість поранених — здаватися в полон. Дісталися вказаного «Дідом» місця і звернули в улоговину. Вони й справді знайшли цю мертву зону — точку, де їхнього відхилення з наміченого для полонених маршруту не помітив жоден російський солдат.

Було близько п’ятої по обіді, пригадує Ігор. І попри те, що сонце було вже не в зеніті, на вулиці було дуже спекотно — близько 35 °С в тіні. Улоговиною вони дісталися до води — невеличкий струмок переходив у річку, а довкола нього, на рівні стоп, пояса, грудей — усюди були розтяжки. Росіяни часу не гаяли. Доки готували засаду, паралельно по периметру оточення вони всюди ставили розтяжки — на випадок, якщо дехто із українських військових таки зуміє вирватися з оточення.

Їх урятували напнуті як струни нерви і миттєва реакція. Усі пастки бійці помічали ще до того, як наступити чи зачепити міну — приховану смерть. У міні-групі була людина, яка проходила курси сапера і могла впоратися з усім, що траплялося їм дорогою.

— Мы постоянно ожидали, что вот-вот за нами будет погоня, и никто не понимал, сколько оставалось времени на жизнь. Мы зашли в реку и пошли по ней, чтобы спрятать следы. Дальше она становилась все глубже, берега все выше, камыш, трава. В камыш мы и спрятались — напротив высокой отвесной земляной стены метра под три. Решили отдохнуть и посоветоваться, что же делать дальше. Потому что в районе хутора были слышны выстрелы, взрывы гранат. Мы понимали, что там идет «зачистка» и россияне искали тех, кто мог или остаться, или сбежать оттуда.

Доки бійці відпочивали, на берег виїхав БТР з російськими військовими на броні. Ігор із побратимами розуміли: якщо їх «засікли» і зараз дадуть залп по очерету, шансів на виживання у них нуль. Але окупанти не стріляли, лише проїхалися берегом. З їхньої розмови добровольці зрозуміли, що цю групу послали саме на «зачистку» та пошуки таких, як вони, — тих, хто не прийшов здаватися, натомість намагався вибратися з «котла» самостійно.

Сидячи в очереті, вони дочекалися сутінок — найкращого часу доби для подальшого таємного пересування. Адже тоді, коли існує оптичний обман зору, зрозуміти, чи то хтось рухається, чи тобі просто щось ввижається, дуже складно.

Далі група рухалася плазом, оскільки поле було викошене і будь-який рух над ним був помітний далеко попереду. Після подолання цієї перешкоди і розпочався їхній довгий і практично нереальний шлях на волю.

Рухалися бійці переважно вночі або глибоким надвечір’ям, у сутінках. Удень спали у безпечних місцях. У лі­сопосадки не заходили, адже з військового досвіду знали: організувавши щільне оточення Іловайська, росіяни потурбувалися і про «секрети» — замасковані серед дерев і непомітні для людського ока точки, де чергували кілька військових — розвідники чи засада.

Усе, що пам’ятає Ігор із того часу, — поля, поля, поля. А на них — соняшники, які на той час уже майже достигли. І вони для них були ідеальним маскуванням. Іти потрібно було обережно — навіть за кілометри від Іловайська всюди були розтяжки.

Харчувалися вони раз на добу — тим, що знаходили на людських городах. У населені пункти бійці майже не заходили. Знали, що всі вони під контролем бойовиків. Городи в тій місцевості, згадує Ігор, були дуже бідні. І добровольці практично завжди були голодні.

— В первую ночь повезло — мы нашли арбузы. И когда мы их съели, было такое ощущение, что ты съел миску борща украинского. Такое вот было насыщение — и калорийное, и энергетическое. Дальше было хуже — один кочан капусты на человека в сутки, жменя морковки, килограмм помидоров. Просто мы больше ничего не находили. Да и там, на тех огородах, больше ничего и не было.

Але якщо із одноразовим харчуванням на добу вони ще якось мирилися, то відсутність води бійців виснажувала і забирала сили. Пили вони теж раз на добу — вночі, коли мали можливість тихо зайти у село. Якщо знаходили воду — напивалися доти, доки волога вже не лізла їм у горло. Але бувало й таке, що на колодязях на околицях населених пунктів висіли замки. І тоді втікачі шукали виноград, яким так-сяк заміняли воду.