Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— Зараз я воджу його до лікарів, — каже Юля.

— А в мене нема часу на ці дурниці, — бурмоче Саша. — Треба на фронт повертатися.

— Доведеться ходити! — тоном, який не передбачає заперечень, перебиває його Юля. — Тепер є кому про тебе турбуватися.

Він родом з Алчевська Луганської області. Олександр Тарасюк. «Закінчив гірниче училище, 15 років працював на шахті, потім їздив у Забайкалля, там добували кварц, по суті, та сама шахта. Потім — Алчевський металургійний комбінат. З Алчевська переїхав з дружиною до Станиці Луганської. Там прожив до війни 7 років. Працював спочатку на Луганському тепловозобудівному заводі, а потім — у локомотивному депо на залізниці в Станиці. Усе життя — у важкій металургії», — саме так він описує своє мирне життя.

«Коли Станиця плавно перейшла в руки сепарів, так і почалась моя війна. Це був березень 2014 року. Тоді, якщо пам’ятаєте, була реклама, я її називаю «Юльчин набор», коли вони говорили: «Нас воює 5 тисяч…» Тоді був сюжет на телебаченні і в ньому номер телефону. Я не знав, куди йти, але те, що піду за Україну, — сумнівів не було. Однозначно. От я і подзвонив на той номер. Мені сказали приїхати в Кіровоград, там формували 34-й батальйон територіальної оборони. Так я потрапив в армію. До того проходив строкову службу в Новосибірську, ще за Радянського Союзу, у 1987—1989 роках. І все, більше ніякого відношення до армії не мав 25 років…

Чому пішов на війну? По-перше, я був на заробітках у Росії, служив на території Росії і надивився там різного. Розумів, що краще наш бардак тут, ніж їхнє «добре» там».

На передовій Олександр був розвідником. Хоча не планував. Розвідку в «учебці» готували одну, а коли ді­йшло до справи… На полігоні усі герої, а на передовій з’ясовується справжня сутність людей. Більшість ціпеніє від жаху.

«Я з того часу мало що можу виділити, приємних днів мало було — з боїв практично не вилазили — розвідка. Ми ж тоді наступали ще. Це було ще до Іловайська. Тоді ми пройшли Костянтинівку, звільняли Дзержинськ, потім був блокпост «Балу» на ростовській трасі, потім повернули Нікішино, пізніше була Остра Могила. Там ми й закріпились. Ми не просто сиділи на місці, постійно сепарів атакували. Наша розвідгрупа і БМП наїжджали на їхні блокпости, там хвилин 5—10 розстрілювали — і відходили.

Там і поранення отримав. Це було 13 серпня, якраз прийшли з бойового завдання, о 6:30 ранку, ніколи вони в цей час не стріляли. Ми тільки «розчохлились» і вирішили мобілки підзарядити. Завели генератор, вивезли з окопу, і тут полосануло з «граду», якраз по посадці, по нас. От так я й залишився без ноги.

Але навіть якби була можливість все змінити, пішов би. Чому? Навіть не знаю… Будь-який нормальний чоловік повинен захищати свою Батьківщину. Якщо я народився в Україні, я повинен захищати Україну, якби б я народився в Росії, природно, що я захищав би Росію. Мені здається, це абсолютно нормально. І не було ніколи ніяких сумнівів. Хоча і проходив строкову службу на території Росії, але присягу тоді давав країні, яка перестала існувати. А присягу на вірність Росії я ж не давав. Я Батьківщину маю захищати!

Мені в розвідці допомагало те, що був з Луганською пропискою, ми ж під Горлівкою були. Та й акцент місцевий дозволяв мені ходити в цивільному і спілкуватися з місцевими. Дивився підходи до знищення тоді ще Безлера (сепаратист із Горлівки. — Ред. ) у Горлівці. Не встигли тоді, він «змився», проте ми «вальнули» «Лешего», який став після Безлера. Сєрий, мій дружок, його й «зняв» на третій чи на четвертий день, як тільки він став командиром. Це в нас вийшло добре».

Його війна закінчилась. Від неї залишилися лише поранення і спогади. Бо навіть домівку підірвали. Повертатись нікуди. Тому Олександр почав життя з чистого аркуша. Зміг купити квартиру в Ірпені з того, що отримав «за відірвану ногу». Не чекає милості від держави.

«Сьогоднішнє оточення ставиться до мене нормально. Прекрасно! От до тих, хто воював, хто з Донбасу, до тих бійців ставлення прекрасне. Але я б також, мабуть, ставився негативно, якщо молодий здоровий мужичара-біженець скиглив би: «Допоможіть!» Мені здається, навпаки, ми, люди з Донбасу, самі маємо захищати свою землю, а не чекати, поки це зроблять за нас. Я сам до такого ставлюсь негативно. Розумію — жінки, діти. А до мужиків дуже негативно. А до тих, хто воював, ставляться добре, хоч тут, хоч на Західній Україні. Я особисто не відчуваю негативу.

Хоча часом усе одно важко. Є упереджене ставлення. Бо менталітет Донбасу відрізняється, чого гріха таїти, багато кримінальних елементів, багато людей, які просто спилися. Почало все розвалюватись, і люди там перестали знаходити собі застосування. Звідси і наркоманія, алкоголізм. І, думаю, з цього все й почалося. Бо густота населення дуже велика, а роботи ставало все менше і менше. Тому ось так. Я не можу звинувачувати всіх, більшість людей просто обманули — всі шукали який-небудь вихід, думали, що будуть зарплати, бо ж їздять в Росію на роботу, значить, добре, значить, там краще. Думали, що, коли будемо в складі Росії, буде робота. Тільки з цієї причини. Затятих сепаратистів, може, відсотків 10—20 %, та й тому, в основному, бо люди доведені до відчаю — заводи вирізають, безробіття. Це також вплинуло на хід подій, дуже сильно вплинуло — так виглядає ситуація зсередини».