Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— Я недавно був у Пітері на заробітках. Назвав їм навіть номер квартири, де тоді жив. Повірили, відчепилися. А мене забрали на операцію. Боявся, що після наркозу заговорю українською мовою або щось розкажу про те, хто я насправді. Але минулося.

У лікарні доводилося часто зустрічатися зі своїми, тепер полоненими.

— От ти росіянин, — каже мені один на перекурі. — А знаєш, хто я? Український солдат!

— Буває, — відповідаю йому, а самому аж боляче.

Виписали мене аж за три місяці. Я цього моменту боявся. Не знав, що робити, куди йти. Сам в окупованому Луганську, практично без одягу і без грошей. Врятували мене волонтери. Взяли до себе додому.

Якось Надя, дружина господаря, запитала у Саші, чи чув він щось про «Айдар».

— Ну, річка така наче є… — почав він.

— А ще — український батальйон! — додала Надя, і Саша зрозумів, що нарешті потрапив до своїх.

— Я нічого їм не сказав, але ви собі не уявляєте, що я пережив. Уперше за чотири місяці можна було не боятися, Уперше за чотири місяці я зітхнув вільно.

Вибратися з окупованої території допомогла журналістка. Саша подзвонив на Херсонщину матері, повідомив, що живий. І одразу подався до «айдарівців». З наміром знову одягнути військову форму.

За місяць він уже був у строю. На передовій. І знову поранення. Знову госпіталь. Цього разу, щоправда, вже свій — в Ірпені.

Увечері в палату познайомитися з новоприбулими пораненими прийшла жінка, яку медсестра відрекомендувала як «Юліана, волонтер». Юля втомлено усміхалася, запитала, що потрібно, сказала, що все буде добре, і по черзі обняла кожного. Саша, відчувши тепло цих обіймів, міцно обхопив жінку і… довго не відпускав.

— Я аж знітилася, — сміється Юліана. — Ще подумала: «Що це з ним? Напевно, дуже самотній». Навіть розповіла потім мамі. І коли наступного разу відвідувала госпіталь, то вже думала про нього, хотіла побачити. Заходжу в палату, а він спить.

Поранений спав дуже міцно. Наступна зустріч відбулася аж за кілька днів. Саша почувався добре, жартував, вирішив провести Юлю до виходу. І на прощання раптово сказав: «Виходь за мене заміж!» Юля знову нервово засміялася — не сприйняла це серйозно. «Я не жартую. Подумай добре. Чекатиму на відповідь», — уже без посмішки сказав Саша.

За кілька днів повернувшись після процедур до палати, він знайшов там записку, підписану: «Твоя майбутня дружина». А вже за тиждень «майбутня дружина» запросила Сашу додому на обіцяний давно борщ і знайомила зі своєю мамою і донькою від першого шлюбу. Щойно сівши на диван, Саша заявив матері: «Я люблю вашу доньку і хочу з нею одружитися». Юліана знову сміялася, сміялася і її 13-річна дочка:

— Круто, я буду свідком на весіллі мами!

— Від мами чекала чого завгодно, — каже Юліана. — Що вона втратить свідомість або почне кричати. Але вона залишалася спокійною і серйозною: «Якщо ви любите одне одного, то це правильне рішення».

Ще за кілька днів, навіть не дочекавшись виписки, Саша поїхав на фронт. Але незабаром повернувся. Замість «Привіт» узяв Юліану за руку зі словами: «Пішли до РАГС». Відпустка була короткою, тож вінчання призначили на завтра. За свідка взяли доньку, маленьку вечірку відгуляли вдома у Юліани. А вже наступного дня — перша сімейна сварка: чоловік зібрався на фронт. Дружина не пускає:

— Куди тобі на війну з твоїм здоров’ям, ти вже своє відслужив! Хай інші воюють!

— Я мушу, — спокійно відповів Саша. — Війна ж не закінчилася. Зараз не час відсиджуватися в тилу. Заради тих, що загинули. Я просто мушу.

І він поїхав. Щоправда, приїжджав часто — у той самий шпиталь. Здоров’я підводило — високий тиск.

Якось Саша весь вечір провів у шпиталі. Прийшов додому, ліг спати. Прокинувся стривожений. Подивився на стіну, потім на Юліану.

— Ти хто? — запитав.

Він знову не жартував. Не пам’ятав, хто він.

— Я твоя дружина! — повторювала Юля, але Саша не вірив.

— Покажи документи!

— У мене, як назло, не було паспорта з новим прізвищем — я його якраз виробляла. Показала його паспорт зі штампом, своє водійське посвідчення. Він не міг згадати взагалі нічого. Не пам’ятав навіть матері. І говорив російською — з тим самим жахливим пітерським акцентом.

Поїхали у шпиталь. Лікар залишився незворушним.

— Він здоровий. Це все війна. Повинно минути.

І справді. Уже наступного дня біля школи Юліної доньки Саша раптово знову перейшов на українську.

— О, тут мала вчиться! — раптом згадав він.

Протягом кількох годин він згадав усе.