Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Дорослі заспокоїли дівчинку і почали збиратися. Євген узяв автомат.

Що було далі, Славка не бачила. Селін із Любою вийшли, підібрали Євгенового друга і поїхали до Оксани. Та лежала в крові, ледь жива. Сказала, що чоловік пішов до свекра пиячити далі. Люба залишилася з подругою, а чоловіки рушили до Винників. Звідти сусіди почули два постріли…

— Мы обедали как раз. Смотрю, во двор заходят двое военных. Сейчас будем разбираться, говорят. В каком смысле разбираться? Я им — я звоню в комендатуру, и это уже мы будем разбираться. А они прострелили мне ногу. Я упал и лежу. Они — к сыну. Ему тоже ногу прострелили, вытащили на улицу и там избили, — так, бризкаючи гнівом, підвішений до апарату Єлізарова, розповідав слідству історію Микола Винник.

У Селіна інша версія: стріляв, щоб захиститися, бо Винники кинулися на них із серпом.

Міліція повірила… Винникам. І вже за кілька днів айдарівець Селін опинився за ґратами. Щоб звільнити його з СІЗО, побратими за кілька днів зібрали заставу в майже 100 тисяч гривень. Звинувачення — хуліганство, «грубе порушення норм суспільної нормалі, вчинене з особливим цинізмом». У міліції не приховують свого недоброго ставлення до армійців. Мовляв, і п’яні ходять, і б’ються, і незаконне зберігання зброї, й інші правопорушення — усе це від добробатівців. 35 осіб затриманих.

Утім, історія з Селіним геть не вписується в таку картину. Як і її головний герой. Власник ордена «За мужність» ІІІ ступеня прийшов в «Айдар» добровольцем 2014-го. Орден він отримав за те, що у серпні 2014-го під обстрілами евакуював з селища Новосвітлівка 27 цивільних сімей.

Щоб трохи зменшити градус напруження, міліції довелося порушити справу і проти Жені Винника — за побиття дружини. Але той просто втік. Мабуть, до Москви. Не приїхав навіть на похорон батька, який нещодавно помер. Оксана знову не подала на розлучення — каже, в неї нема 600 гривень, щоб заплатити держмито.

П’яте вересня 2014-го. Ще було літо. Сухо, сонячно, 25 °С. Два взводи «айдарівців» в одному авто поверталися у своє Щастя. День видався важким — надходили звістки про російські танк і БМП, які, наче летючий голландець, виринали в наших тилах. Після російського вторгнення така інформація не була дивною. У обіцяне перемир’я, яке мало початися за кілька годин, ніхто не вірив. Утім, ні танка, ні БМП так і не знайшли. На блокпості біля гольф-клубу звично пригальмували. Геть не було вітру, і український прапор приречено повис. Із-за бетонних блоків вийшов чатовий. Він був якраз навпроти сонця.

— Кто? — запитав.

Мабуть, якийсь новенький.

— «Айдар», — втомлено відповів йому «Термінатор».

— «Айдар»! — для чогось гучно повторив чатовий.

І тут, перш ніж хтось щось встиг зрозуміти, заговорили кулемети й автомати. Хлопці падали, навіть не знявши зброю із запобіжника.

У айдарівському авто пробито бензобак, і воно спа­лахує. Вибухає боєкомплект. За кілька хвилин вщухають останні постріли. З-під синьо-жовтого знамені блокпосту виходять російські неонацисти з «Русічів» і «Бетмена» й перевіряють, чи хтось залишився живим. Важкопоранених дострілюють. З інших знущаються.

Наступного дня до «кадирівців» вирушають парламентери — домовитися про обмін полоненими і забрати загиблих. Переговорників теж беруть у заручники. Тільки на третій день дозволяють забрати тіла. Їх 33. Переважно обпалені, понівечені, зі слідами катувань.

Одразу вдалося впізнати тільки п’ятьох айдарівців. Решта загиблих тривалий час офіційно вважалися зниклими безвісти. Їх тимчасово поховали у Старобільську. Хрести з номерами просто поміж дерев, у дерні. Пізніше на деяких могилках з’явились імена.

Не було сумнівів у загибелі взводного «Грізлі», тернополянина Андрія Юркевича. Тридцятитрирічний молодий чоловік пройшов через Майдан, 20 лютого під обстрілом виносив важкопоранених з Інститутської. Ось трохи з його спогадів про той день:

«Розмірковую, як тягнути людей, щоб це не викликало надмірної перевтоми. Згадую певні моменти зі спортивного досвіду — авжеж, найменш енергозатратний спосіб — задію­вати тільки м’язи ніг, щоб навантаження якщо і йшло, то тільки на одну групу м’язів. Для цього потрібно взяти ногу в самому її низу під пахву, так, щоб носок ніби зачіплявся за плече, а передпліччям просто підтримувати в районі п’ятки. Затрати сили, по ідеї, в 2 рази менші, значить, і роботи зможу зробити більше. Задоволений результатом своїх пошуків, підбираюсь до найближчого з постраждалих. «Ноги не поранені? За них можна тягнути?» — «Тягни, мені все рівно, я і так їх не відчуваю. Напевно, куля попала в хребет, мене паралізувало», — чую у відповідь. Ну, понеслись. Перші метри навіть не відчуваю свого супутника — настільки все легко йде. Хтось із хлопців прикриває мене своїм тілом, ще раз розчулююсь до сліз з такої взаємопожертви. Утома все-таки бере своє, ноги знов німіють. Міняємось — тепер я прикриваю, мій супутник — тягне. Унаслідок того, що ступні пораненого він не зачепив за плечі, як я, а просто обхопив руками низ ноги, швидкість переміщення стала нижчою, стараюсь йому швидко пояснити, як правильно, але ми вже і так в безпечній зоні — передаю естафету іншим людям.