Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Женя — журналіст. Ще молодий, але з бородою і завжди серйозний. Женя любить пиво. П’є його часто, але багато випити не може. Сильно п’яніє. Буйним не стає, навпаки, перестає говорити, починає опускати голову, майже засинає.

Женя не був на передовій, але форму нетривалий час носив.

У травні 2014-го він пішов добровольцем у батальйон «Дніпро-1», який формально підпорядковується Міністерству внутрішніх справ. У ті дні Женін підрозділ зазвичай охороняв блокпости між Дніпропетровською і Донецькою областями. Далеко від передової. Нічого небезпечного — ні тобі «градів», ні навіть «васильків» — мін невеликого калібру. А все ж Женя майже не згадує своє перебування там. Найбільше його вразили «наряди на сепарів». На головах мішки, у підвали заштовхують, заохочуючи ударами. Ударами сильними. З підвалу іноді чутно крики.

Ще Женя описував псевдорозстріли. Точнісінько такі, як по той бік фронту. Людину з мішком на голові ставлять до стіни. І починають строчити з автомата над її головою. Аж поки на джинсах не з’явиться мокра пляма. Женя каже, це був… десантник 25-ї бригади. З невідомих причин перейшов на сторону ворога. Потрапив у полон. Після процедури з «розстрілом» «розколовся». Розповів усе. Зізнався у тому, як здавав наші блокпости і як після цього їх накривала артилерія, а ще про те, як… ґвалтував дівчат…

Іншого разу Женя сам був у «наряді на сепара». Це був псевдоволонтер. Звичайний аферист. Постійно з мішком на голові й постійно наляканий. Боявся без дозволу перевернутися. Їв лише рачки, хоч міг сидячи.

Женя не міг зрозуміти, навіщо його тримали. Адже обміняти його на своїх не було жодного шансу. Аж поки не став свідком страшної історії. «Псевдоволонтера» витягли з його камери, дали в руки пістолет і наказали вистрелити. Потім зняли відбитки пальців. Сказали, що з цієї зброї щойно убито сепаратиста. І якщо він, псевдоволонтер, завтра не перепише на «штаб» свою квартиру, то надовго сяде за вбивство. Після цього відпустили.

Зараз Женя часто їздить на лінію фронту — уже як журналіст. Спокійний і добрий, він може розлютитися лише з однієї причини — війна.

Коли я пишу ці рядки, у нього день народження. Многая літа, Женю.

У мене нема голосу і проблеми зі слухом, але в юності, трохи хильнувши, я любив співати з друзями народних пісень. Особливо популярною в нас чомусь була лем­ківська «Кедь ми прийшла карта на роковаць». Відомою вона стала завдяки виконанню Тараса Чубая і групи «Плач Єремії». Ліричному герою приходить повістка, і він просить тата: «Неню ж, ти мій, неню, піди ж ти за мене на ту войну».

Під час останніх хвиль мобілізації я часто згадував ту пісню. Після першого патріотичного запалу добровольців відчутно поменшало. Від повісток ховаються у родичів чи за кордоном. Військкомати відверто полюють на потенційних солдатів. Смерть здалеку приходить у кожну домівку.

Я в потягу Івано-Франківськ—Київ.

— Знаєш, куди я їду? — питає мене круглолиций чоловік у тамбурі.

— До Києва? — питаю.

— Нє. У Києві пересадка. Далі на Москву.

— Он як. На москалів працюєш?

Він дістає з пакету дволітрове пиво. Воно тепле.

— А що робити? — він трохи втягує живіт. — У мене двоє дітей. Я з Надвірної. Гуцул. Роботи нема. Дві вищі освіти. І мушу їхати до москалів. На стройку. Але я там кажу, що я бандера. І ніхто нічого. Кричу, що бандера, а вони мовчать.

— Пиз…ш, — раптом втручається в розмову високий сивий чоловік. — Тебе б там за бандеру зразу скрутили.

— Не пи…у. Кричу, що бандера!

— Ви теж до Москви? — питаю у старого.

— Нє, не так далеко, — він прикурює нову сигарету від попередньої. — На фронт. Замість сина іду добровольцем. «Дніпро-1».

— Замість сина? — У мене відбирає мову.

— Домовився з воєнкомом. Їм головне цифра. То яка різниця? Мені 55, уже нажився, а син хай ще поживе.

Бандера з Надвірної мовчить.

— Ви мєнт? — питаю я, згадуючи, що «Дніпро-1» — батальйон МВС.

— Було колись. А взагалі я зодчий.

Чоловік прикурює уже третю поспіль сигарету, я йду з тамбуру. У голові крутиться: «Кедь ми прийшла карта на роковаць…»

Про «Студента» мені розповів Ч., а Ч. служить у такому підрозділі, про який розповідати геть нічого не можна. Тому тільки про «Студента». Він народився і виріс у Красноармійському Новоазовського району Донецької області. Так багато слів і жодної інформації для мешканця Кіровограда чи Лондона. Це таке маленьке селище у Приазов’ї, майже на кордоні з Росією. Він учився у Маріку — так називають Маріуполь. Якщо хтось розповість про нього щось більше, я спробую написати про нього ще. Його звати Микола Пічул. Його звали Микола Пічул… Він записався добровольцем у батальйон «Донбас». Одним із перших. І патрулював власне селище, яке до серпня 2014-го було під українською юрисдикцією.