Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Потім я побачив Петра в телевізорі — його зняв колега, який поїхав у відрядження на Луганщину. Коротко казав, що мусив поїхати, бо відчув, що так треба. І все. У липні ми бачилися в Києві. У нього було кілька днів відпустки, які використав на те, щоб роздобути військове спорядження для свого батальйону. Розказував мало. Більше про походи в секрет. На розвідку. У так звану нічийну територію. «Сіру» зону. Трохи казав про особливе ставлення до полонених, яким не заздрить. Про затриманих «своїх» — за мародерство чи інші дрібніші правопорушення. Сміявся, що бракує жінок. Згадував побратима з Харкова, колишнього міліціянта, який після відпустки жартував, що в того був секс, і навіть, уявіть, із жінкою!

За кілька годин у нього був потяг на схід. Війна ставала дедалі серйознішою. Стріляли вже не тільки з автоматів, а й із мінометів і «градів».

— Артилерія, — одним словом каже Петро. — Але і наша артилерія відповідала. Ми стояли з артилерією. Я пам’ятаю, то вже було під кінець, що ми стоїмо, а повз нас боєприпаси нашої артилерії, «КамАЗ» із прицепом. Ящики з боєприпасами. Тільки хлопці починають розвантажувати — і тут «тух-тух». Це дуже неприємна штука (сміється). І, бл...а, не знаєш, що робити: чи ховатись, чи продовжувати розвантажувати. Якось так було — розвантажили ті ящики. Воно десь там впало у полі. Розвантажили, рознесли по точках, поховали їх.

Від звуку пострілу до вибуху лише кілька секунд.

— Заскочити в бліндаж і лягти просто на землю. Якщо є поруч рів — у рів. Кудись впасти. Тобто не стояти. Інтенсивність збільшувалась.

Далі була операція з розблокування Луганського аеро­порту.

— Пам’ятаю, ми виїхали перший раз туди, — згадує Петро. — Але треба розуміти, на чому ми їхали, — ми їхали на «богданах». Доїхали до певного місця, там поряд добре так зносило дорогу. Ми відійшли в інше місце. Туди привезли поранених солдатів, які потрапили під обстріл. Далі повернулися на базу. Тільки повернулися — знову на бойову. На ніч йшли по зачистці дороги певної. Висунулися, перебули ніч, день і тільки надвечір повернулися на базу. Команда через 3 години — знову виїзд. Я вирішив годину помитися, годину поспати. За ці дні фізична втома і недосипання страшне. Але треба їхати. Годину поспав, зібралися, постаралися все, що треба, зібрати. І тоді ми вже не їхали автобусами. Там була сформована велика колона десь із 30 одиниць техніки. Ми їхали на броні, і було досить прикольно. Ми їхали ніч, і треба було не заснути, то ми один одного тримали. Далі вночі зупинилися — я так розумію, що до нас ще приєднувалася техніка. Можна було поспати. Почало світати вже. Було гарне видовище, коли така потужна колона їде. Прапор, усі сидять, така сила — всі відчували однаково. І був такий момент, коли ти проїжджаєш і видно по дорозі наші блокпости. І якщо до того ми їздили і віталися — тільки руку один одному піднімали, то зараз уже кулак. Тобто вони розуміли, куди ми їдемо. Ти проїжджаєш, і хлопці тобі показують кулак і очі в очі дивляться — і вони тебе розуміють, і ти їх. Якась така з’являлася енергія… Неймовірна. Навіть фізична сила. Приїхали в іще один пункт. Там нам дали можливість поспати 2 години. Видно, було планування, вирішували, що робити. Дали потім перекусити, і команда знову: «Дві хвилини — і виїжджаємо». І тоді вже вперед пішли декілька одиниць техніки, не вся колона — ми йшли на штурм. І коли ми проїжджали останніх наших, ми один одному показували кулак. Ще хочу сказати, що по тих селах люди виходили і вітали нас. І вже перед самим штурмом, у Георгіївці, люди вийшли, воду нам виносили і синьо-жовтий прапор несли. Ти відчував, що не на чужій землі. Реально почувався вдома. На своїй території, що ми не прийшли до когось додому, а до себе. Я відчував, що все нормально, що ми тут потрібні.

Увечері того дня ми дізналися, що Петро поранений.

— І почався штурм. Сиділи на броні вже. Плотна стрілянина, зав’язався бій плотний, танчики почали стріляти. Важливо в бою, що є командир, який каже, що робити. Не може ж кожен робити шо хоче. Якщо в тебе є досвід, то ти орієнтуєшся. Але все рівно є командир. У цьому бою у нас було все менш-більш нормально. У нас були рації, ми були готові. Ми знали, хто командир, хто віддає команди. Наш взвод, ми трималися. Дядя Саша вчив нас, щоб ми трималися разом. Для мене цей бій був як одна секунда, але він тривав реально, може, 3—4 години. Тобто він тривав довго, ну, до того моменту, як мене звідти вивезли. Ну, і далі вже повідомляли, що когось із наших вбили, хтось ранений. Фактично відбувалося все не на великій території, але то так здається, коли ти в селі, а там хати, вулички і так дальше, і ти ж не знаєш, що робиться за парканом. А далі прилетіли міни. Ну, ми стояли, а в нас вдарили з мінометів. І я просто… По рації сказали, що зараз наша артилерія відпрацює. А в цей момент вони вдарили з мінометів по нас. І свист міни, ти чуєш, що вона летить. І я ще так думав: «Ясно, що не наші, бо в нас інша артилерія», — і я побачив вибух першої міни і потім відчув — бабах! — прилетіла. І дальше вже вирубало. Коли я приходив до себе, я реально йшов по коридору, в кінці бачив таке світло, але воно так розтягувалося, звук чувся. Коли я прийшов до тями, то чув таке: «Вяу-вяу!» — таке в голові, і так все розширюється і звужується. Якщо бій, який тривав годинами, для мене був як одна секунда, то це, що тривало декілька секунд, розтягнулося для мене в часі. Далі, коли прийшов до тями, почав аналізувати, що зі мною, де болить. Відчув — нога, перевірив, чи нога взагалі є, пальцями порухав. Далі пробував джгут натягувати сам, хтось підійшов. Переважно з 10 солдат тільки один може надати допомогу. Решта стоїть і дивиться. Це стандартна ситуація. Дядя Саша біля мене також поранений був. Каже мені: «Що ти? Ти як?» Я кажу: «Ніби живий, а ви?» Він теж каже, що ніби живий. Але чую по рації, він передає командиру роти: «Зала, Зала. Ето Щастьє. Мнє ногу оторвало». Я ще подумав, що якщо вдарили, то зараз будуть атакувати. Я ще автомат скинув з запобіжника, щоб відстрілювалися в разі чого. Але дальше прибігли наші, і все пішло своїм ходом.