Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

З протоколу допиту свідка В. В. Аброськіна

22.07.2015-го, м. Маріуполь

Калашник — чоловік середнього зросту і середньої статури, коротко стрижений, говорить розважливо і спокійно:

— Близько десятка бійців батальйону, особиста охорона Семена Семенченка, на декількох машинах перевезли мене сюди зв’язаним на підлозі автомобіля…

Сюди — це спочатку на околицю Дніпропетровська, а потім на одну з покинутих після Майдану дач колишньої еліти з оточення Януковича.

Саме 15 вересня 2014-го завершувалася реєстрація кандидатів у народні депутати за партійними списками. Семен Семенченко став № 5 у списку об’єднання «Самопоміч». 26 жовтня відбулися позачергові парламентські вибори, і в листопаді Семенченко отримав депутатський мандат. І депутатську недоторканність.

Увесь цей час із десяток його підлеглих силою утримували Олександра Калашника у полоні, у будиночку у Великоновосілківському районі Донецькій області за кількана­дцять кілометрів від лінії фронту.

«Калаш»:

— На момент, коли мені дали свободу пересування в будиночку, я півтора місяця практично не їв, був дуже худий, сам майже не міг пересуватися і виглядав як людина, яка перенесла певні знущання.

Після початку роботи нового парламенту умови утримання Калашника дещо пом’якшилися. Частина охоронців просто зникла. Користуючись недбалістю решти, Калашник зумів у телефонній розмові повідомити матері про місце свого перебування. За якийсь час прибули правоохоронці та бійці «Азову», і Калашника звільнили.

Народний депутат Семен Семенченко на запитання про цю історію реагує специфічно. Округлює очі. Згодом починає все заперечувати:

— Нет, истории такой не было. Еще раз — у меня такой истории не было. Если вы говорите об этой истории, то, во-первых, у вас ничего не выйдет.

Спочатку Семенченко взагалі не може згадати підлеглого бійця з прізвищем Калашник. Мовляв, у нього була тисяча бійців, усіх не пам’ятає.

Щоправда, коли камера перестає записувати відео (хоча звук продовжує працювати), пам’ять до нього повертається:

— Он был официальный солдат резерва. Солдат-писарь, он никогда не был на фронте. У меня с ним был конфликт летом, перед Иловайском… Хотел дать по морде той крысе, которая говорит, что если тебя убьют, то оформим задним числом. Психанул и сказал: вали отсюда. После чего перевелся «Калаш» в часть 3027. И через два месяца, как он ушел из батальона, он начал заявлять о том, что его похитили…

З моменту звільнення Калашника з полону «своїх» минуло вже багато часу. Кримінальна справа безрезультатно мігрує між військовою прокуратурою і МВС, хоча рівень підслідності — ГПУ. Очевидно, реальне розслідування мотивів викрадення Калашника може пролити денне світло на роль у цій історії багатьох посадовців.

Семен Семенченко — теж підслідний. У інших справах. Переважно йдеться про підроблення документів. Однак на перешкоді стає депутатська недоторканність та політичні ігри. Іноді депутатський голос багато важить. А з підслідним легше домовитися.

Для багатьох Семен Семенченко досі герой.

Але яким би не був він чи інші керівники добробатів, саме добровольці стали основним фактором, який врятував Україну від війни і хаосу на значно ширших територіях.

Я познайомився з Петром у мирний час в івано-франківській кав’ярні. Він сидів у компанії журналістів і письменників, усі пили каву з коньяком. Петро єдиний з-поміж нас займався політикою. Він був сином колишнього міського голови. Націоналістична «Свобода», щоб дошкулити йому, у своїй партійній газеті присвятила Шкутяку-молодшому цілий розворот із заголовком «Помаранчевий мажор». Це була неправда. Петро жив із дружиною і чотирма дітьми у квартирі, а не в будинку, їздив на кредитному авто і постійно намагався знайти для своєї енергії якесь нове застосування — це був то «Пласт», то мистецьке кафе, то робота менеджером, то посада голови районної адміністрації.

Час від часу ми перетиналися на Майдані, де він був у самообороні. Велошолом, спортивна куртка, якась палиця й усмішка, навіть у найважчі часи.

Потім я дізнався, що Петро поїхав на фронт. Став добровольцем «Айдару». Дружина, Рита, навіть не знала про це його рішення.

— Він мав бути на полігоні, на якихось навчаннях, — згадувала вже згодом вона. — А потім виявилося, що вже на сході, у Луганській області.

Їхали з друзями звичайним поїздом. Петро сміється, що якби пропустили свою станцію, то могли б вийти вже на тому боці, хоча тоді ще не було лінії фронту і того чи цього боку. Він проходив радше в людських головах, а позиції розташовували на трасах. То була війна блокпостів.