Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Восени 2014-го Петро вирішив балотуватися до Верховної Ради. По мажоритарному округу в Івано-Франківську. Це були вибори, коли до парламенту як в округах, так і за списками партій балотувалися десятки бійців і ветеранів. Кампанія Шкутяка була дуже дешевою. Більшість людей волонтерила, а не працювала за гроші. Я, наприклад, писав сценарій фільму, знайомий безкоштовно монтував — як «пластун» «пластуну». Опонентом Петра був бізнесмен з орбіти Коломойського. У тому таборі грошей не рахували. І не цуралися брудних технологій. Наприклад, дзвінків виборцям. Під виглядом опитувань оператор по той бік телефону з’ясовував, чи знає виборець, що Шкутяк нібито вдавав поранення, ніколи не був на передовій чи щось подібне. Гроші перемогли. Петро посів на тих виборах друге місце.

Він узяв коротку паузу, а потім знову повернувся у політику. Зараз Петро — депутат міської ради.

— Всьо почало бісити мене тут, — без роздумів описує своє повернення до мирного життя Коля Волков.

До війни він був журналістом в івано-франківському виданні «Репортер». Після став редактором сайту. Наче досяг успіхів — збільшив відвідуваність. Але через півроку звільнився.

— Постійно інформаційний потік. Чи відвик від того, чи що, не знаю, но мене оце захарило. Приходиш додому, поїв — і дальше давай копать цей інтернет, що появилося, що там сталося, а може, це поставити на сайт, а може, це. Сайт — це ж 24 години на добу.

Коля вирішив принципово змінити спосіб життя. Його нова робота геть не інтелектуальна.

— Зараз працюю, називається в мене посада «робітник терміналу» — на центральному терміналі «Нової пошти». Грубо кажучи, грузчик. Мені легше, я там зміну відгаратав, а там прийшов додому, маю чистий спокій. Можу відпочити головою, можу піти на вулицю погуляти, щось почитати, можу побавитись, можу подзвонити комусь спокійно і т. д. Та й получилось, що грузчик получає більше, ніж редактор сайту.

А ще Коля, як і більшість ветеранів, підтримує тісні контакти і з вчорашніми побратимами, і з новомобілізованими на фронті. У якийсь із вечорів ми не змогли зустрітися, бо Коля з побратимами повторно відправляли на фронт друга.

— Пішов Віталік, Віталій Астаф’єв, теж від дзвоника до дзвоника він прослужив, з Франківська. Відома людина у вузьких колах, з 128-ї бригади, от відома тим, що душевний дуже чоловік. Йому 45 років, уже дід, онука має. Женився півтора місяця тому. Після 10 років спільного життя, третій раз, нарешті вони дійшли до того, щоб узаконити спільне життя… Може, варто було якось, щоб він їздив по реабілітаціях чи що, не знаю. Воно гризе, розумієш. Ти дзвониш, оце от з четвертої хвилі там пацани сидять, і п’ятої, шостої. Я так більше з четвертою передзвонюсь. Він так само з офіцерами, хлопцями. От воно гризе, гризе. А зараз особливо — бригада заїхала у березні в задницю, вибач, в оці Піски, шахта «Бутовка», Авдєєвка, 93-тю бригаду поміняла. Та й всьо. Це вже літає там. І Віталік каже: «Я тут, а вони там». Кажу йому: «Ми ж в резерві, як буде глобальний кіпіш, нас і так перших візьмуть. Нас же всіх обдзвонили, нагадали, що ми в резерві».

Та й оце ж учора зібрались, трохи попили, поговорили, сказали, хто тут вар’ят. Ілька — дружина — обіжена. Усі кругом обіжені, тільки Віталя довольний, попав у рідну стихію.

Приклад Віталіка непоодинокий. Тисячі людей підписують контракт, бо не здатні адаптуватися до цивільного життя після війни.

— Дзвоню хлопцям — по селах сидять. Бо то багато, багато серед нас таких простих селян, знаєш. Тоже боляче їх слухати. Приїжджають вони туда, починають там їх поїти. Находяться там всякі наливайки — і давай, ти такий герой, давай. Друзі, родичі. Та це ж для села така подія, як я не знаю. Та то і для міста тоже, вся родина починає. Ну, бо це найнебезпечніша штука для тих, хто вертається. Я сам перший отпуск пам’ятаю туманно, бо мене крило і закладав трохи. Є такі, коли не подзвониш, то чую по голосу, що п’яні. Ти йому кажеш: «Давай на роботу кудись, жінка дома, ти ж таке пережив, чоловіче, цінуй, що ти маєш». Нє, тут йому погано. Бо він задзвонив одному, задзвонив другому: «А пам’ятаєш, як ми то, а пам’ятаєш, як ми цей». Та пам’ятаю, чоловіче. Будем ще згадувати все життя. Але нашо ти це… Починаються ці п’янки безконечні. Це ж тоже, напевне, якийсь синдром оцього повернення. Тяжко, інший там без роботи сидить. Десь працював, зараз прикрилася контора, ще щось. Куча народу зараз оце на контракт ідуть з наших. Немає де подітися. За кордон не хочуть. Та й таке.