Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— Да, коли рядом кіт — то хоч якась розгрузка є. А то так тут можна просто з ума зійти. Сидіти в цьому лісі, нічого не бачити.

— Тяжко?

— Тяжко, звісно ж, тяжко. — Хлопець невесело хитає головою. — Не те, що вдома. Умови життя, те, що постійно стріляють, що відповідати не можна. Що вдома давно не були, — на цих словах він важко зітхає. Вдома, як з’ясовую, Микола не був уже три місяці. — Але нічого, тримаємося. Не здамося…

Коли прощаюся з бійцями та їхніми підопічними, мені спадає на думку, що цей зв’язок між тваринами і людьми на передовій набагато більше, ніж просто дружба та турбота, як за сотні кілометрів звідти, де мир і спокій. Ті, кого волею, іронією чи примхою долі звело разом, допомагають тут, під кулями та снарядами, одне одному виживати. І що, певне, найголовніше, — лікують одне одного, не даючи душам зачерствіти та зневіритися…

Цивільним здається, що з пораненням війна закінчується. Це не зовсім так.

— Коли я лежав у госпіталі, це вже не була війна, але я був на війні, — каже Петро. — Просто не в бойових діях. Тому що навколо тебе такі самі солдати. Заходять люди ззовні, але все одно ти ще там. А от вже коли виписали і повернувся додому…

Скільки б і з ким я не спілкувався, повернення до цивільного життя у всіх військових викликає біль і відторгнення.

— Я думав, що мене ніколи нічого не зачепить, шо це ніяк не впливає на мене, але через певний період часу я з людьми не зміг порозумітися. У мене був зовсім інший погляд на життя, на стосунки між людьми. Я не розумів, як близькі друзі, знаючи мене, щось торгувалися про вибори. Там, на війні, ніхто б нікого не кинув, життя готові були віддати. Куди хочеш би йшли, щоб витягнути. А тут просто такі стосунки, знаєш. Я не розумів того, що це не війна, що люди живуть так, як живуть… Перші три місяці у мене таке серйозне нерозуміння було. І дуже мені хотілось повернутись назад. Я рвався, я з милицями хотів їхати назад. У мене декілька разів таке було, що я практично вже виїжджав…

Я побачив Петра, мабуть, саме в цей період. Ми зустрілися в «Купідоні» — київському арт-кафе. Був іще один ветеран — з «Азову». Пили пиво. Хлопці безперервно розповідали військові байки. Про те, що у кожному підрозділі мусила бути людина, яка до початку військових дій вдавала з себе крутого бійця, а під час першої ж небезпеки ставала неадекватною.

Петро розповідав про хлопця, який раптово падав на землю і кричав: «Воздух!» — тоді, коли це могло вартувати життя іншим. «Азовець» говорив про товариша по службі, який мало не застрелив своїх ще на полігоні. І про те, як у шпиталі в Маріуполі зустрів бійця зі зламаною ногою:

— Осколок? — питаю у нього, а він тільки відмахується. «Попиз…ся». Вже потім я почув справжню історію. Чувак на блокпосту напився, заліз у танк і вистрелив у своїх. Один загиблий. То інші дістали того з танку і давай бити. Ось цей ногу зламав.

Спочатку мені було цікаво їх слухати. Про пса, якого «азовець» забрав з фронту, бо обидва поранені в ліву передню лапу, про загиблих і тих, хто вижив. Але за годину я зрозумів, що зовсім тут зайвий. Вони навіть не помітили, як я пішов. Ця стадія тривала недовго. Петро почав відвідувати тренінги данських військових.

— А далі вже я почав трохи усвідомлювати, розуміти, що я тут, зараз маю стати на ноги. Стати на землю. І дуже добре, що буквально в цей час я почув про тренінг, де ветерани, такі ж, як і ти, люди, десятки років допомагають іншим ветеранам. Вони тобі пояснюють, у якому стані ти був там, у якому ти тут. Що відбувається з тобою, з твоїм організмом. Це дуже сильно допомагає. Потроху ти повертаєшся до життя. Стаєш на ноги…

Є такі, як я, поранені. Є демобілізовані, що рік відбули. Але переживання в людей подібні дуже. Є, наприклад, полковник-пенсіонер. А чого він тут — у нього син загинув. У них сім’я військових. Два сини військових. І молодший син загинув у Донецьку. І він тут. Він дуже добре тримається. І як батько, і як людина.

Він розповідав, що ходить на цвинтар до сина. І він з ним там говорить. І не тільки з ним, а й з іншими. Я так розумію, там меморіал, де їх ховають, хлопців, які загинули. Він їм там цукерки роздає, ну, ставить на могили. Він це переживає, але він живе. Цього разу він привіз і дружину, яка це все ще важче переживає. Він її називає «бабушка». Ми спілкувалися з нею. Він каже, що вона вперше посміхнулася з того часу, як син загинув.

Було дивно чути, що його найбільший страх у тому, що недалеко російський кордон. І якщо нападуть, його війна не лякає. Полковник боїться, що зруйнують могили.