Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— О, а цей у нас із развєдки — радісно зустрічає кота Валерій, — вєздє проскочить. Відеокамеру цепляй на него — і вперед. Бігає кругом, пару раз було і до «них» (бойовиків. — Ред. ) забігав — ми в бінокль бачили.

— А звати як цього героя?

— Малявка, — гладить Валерій симпатичне кошеня. Долоня бійця якраз розміром з Малявку.

— А мишей у вас тут багато? — я швидше машинально уточнюю, ніж запитую бійців, бо вже знаю відповідь — у таких місцях вона в усіх однакова. Стоять бійці у чистому полі, яке вже кілька років поспіль нічим не засівали, як і довколишні поля. Тож єдина можливість у мишей вижити — шукати інше джерело харчування. Найближче таке джерело — армійська кухня, де є і крупи, і картопля, й інші продуктові запаси.

— О, насчьот мишей — їх тут багато. Сєрий, а покажи-но наші «запаси».

Один з бійців, який допомагає Валерію чистити картоплю, піднімається і підходить до армійської шинелі, яка висить на вході в кухню. Струшує її.

— Нет, еще ничего нету. Поздно приехали. Кормежка уже была, — підморгує він мені.

— Яка така «кормьожка»?

— Вот здесь, в тулупе, собираются мыши, и мы любим кормить этими мышами наших кошек.

— Це ви щоранку трусите цю шинель тут?

— Ну да. Это у нас такая ловушка для мышей, они здесь живут.

— Попробуй, може, вже є, — пропонує побратиму Валерій.

— Та мы ж только вытрушивали.

— І що, там, внизу коти чекають?

— Канєшно. Ми їх годуємо із самого ранку, харчі армійські економимо, — жартує інший боєць, який якраз заходить до кухні повідомити, що заступає на пост — на передову.

— Собаку будешь брать? Или пускай отдохнут сего­дня? — уже цілком серйозно запитує у бійця Валерій.

— Та пускай отдохнут. Потом возьму.

— А ви що, собак із собою на пост берете? — втручаюся у розмову я.

— А как же. Приучаем их нести службу, помогать.

— А що ви там вчите їх робити?

— Они, как и мы, дежурят, слушают. Если кто-то подлазит — дают сигнал. Они у нас вместо тепловизоров, — сміється боєць. — Надо же как-то выходить из положения, когда у тебя элементарного не хватает.

Разом із черговим виходжу на вулицю. У бійців якраз прийомна година. Волонтери привезли військовим харчі та великі каструлі.

— Ой, а у вас що, раніше каструль не було? Як же ви тут їсти готували? — ловлю на ходу маленького осадкуватого бійця з широким обличчям та очима-«ґудзиками». Позивний у нього — «Ведмедик». І він кумедно гаркавить при розмові.

— Нє, то ми раніше в бачках готували. То незручно було. В кастрюлях набагато легше. І лучче.

— А що переважно готуєте? — Раціон бійців тут на сто відсотків збігається з раціоном братів менших. Бо собаки і коти, підібрані на вулицях Красногорівки, їдять усе, що дають їм захисники. Балуваних, як з’ясувалося, тут немає. Хіба коти вранці отримують додаткову порцію м’яса — коли військові витрушують армійські бушлати.

— Супи готуємо, каші. Борщ варимо. Ну все. Все, що заказують. А взагалі раз у сутки повинно бути якесь гаряче. А там утром і каша, і макарони, і гречка, і рис. Не голодаємо. — «Вемедик», вибачившись, несе привезену волонтерами величезну каструлю до кухні. За ним хвостиком біжить Борода — мале, кумедне, волохате цуценя з довгою білою шерстю на підборідді, яка і справді схожа на бороду. Наче відчуває, що з цієї каструлі невдовзі годуватиметься і він.

Доки бійці готують обід та розвантажують автівку волонтерів, тиняюся невеличкою територією, де розташувалися військові. Неподалік кухні помічаю справжній тренажер — для пропрацювання м’язів рук та пресу. Теж — подарунок волонтерів.

— А хочете, я вам покажу, де ми живемо? — несподівано лунає позаду. Це один із бійців, які чистили картоплю на кухні, вийшовши на вулицю, помітив мої намагання ознайомитися з буденним життям на передовій.

— А давайте! — радію я такому екскурсоводу. Розібратися тут самостійно — де, що і для чого — трохи складно.

— Тільки голову бережіть, — попереджає мене боєць, прямуючи до… мосту, який розташований по прямій, але на метр вище від опорного пункту бійців. Щоб потрапити на територію, нам доводиться спускатися імпровізованими сходами.

Тільки зараз я помічаю, що простір між мостом і землею завішаний ковдрами, а коли мій провідник відкидає ряднину і, зігнувшись, навприсядки заповзає всередину, я розумію весь сенс його попередження. Так само навприсядки заповзаю у вхід. Попереду відкривається дивна картина — купа спальних мішків, ковдр, шинелей. Усі викладені акуратними рядами. Посередині — вузький прохід. На деяких «ліжках» сплять бійці — вочевидь, ті, хто чергував на передовій вночі.