Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— А скільки йому? — на вигляд кошеняті не більше трьох-чотирьох місяців.

— А хто його знає — маленький, — тепло посміхається чи то до мене, чи то до Рижика боєць.

— Коли ви його знайшли?

— А як приїхали, так і прибився. Десь три місяці. Це наш улюбленець.

У цей час Кицуліна, яку «Док» посадив на тумбу, намагається познайомитися з Рижиком. Шерсть на малому на­їжачується, він зіщулюється і тулиться до свого захисника. Рижик — з іншої оселі, і тут усе для нього незнайоме, крім «Лиса» — бійця, який приніс його сюди.

«Лис» родом з Житомирщини. На війні четвертий місяць — з шостої хвилі мобілізації. До війни працював на себе — виготовляв на замовлення меблі. Щойно прийшла повістка — пішов на фронт. І одразу ж потрапив на передову — у Золоте.

— Не ховалися, не тікали?

— Ну, як мені ховатися, тікати, коли у мене два зяті відвоювали. Точніше, один відвоював уже, другий військовий, то він тут постійно.

— Ну, а як родина, як дочки?

— Дочки — нормально. Жінка хвилюється, а дочки нормально — ну якщо чоловіки у них уже були тут, то вони цю школу вже пройшли. Зараз мамку свою підтримують морально.

Як з’ясовується у ході розмови, «Лис» міг потрапити на передову і раніше. Одразу як Росія анексувала Крим, чоловік пішов до місцевого військкомату — проситися на фронт — відвойовувати півострів.

— Сказали — чекай, час іще не прийшов. Ну, а потім — час прийшов. І от я тут.

«Лис» іще встиг побачити народження свого першого онука, якому нині майже рік. Крихітний Рижик, про якого він зворушливо турбується, нагадує чоловіку рідний дім. Але не кота, який у «Лиса» теж є, а маленького рудого кролика, якого ростили усім домом.

— Кролик от такого от кольору точно. Маленький, декоративний. Зараз уже виріс.

— От такий от руденький?

— Точно такого кольору. Цей геть кролика нагадує.

— Це він, напевне, на вулиці у вас і не живе? — киваю на малого Рижика. — А там, де тепленько?

— Ну, а як же його вигнати на вулицю? Тим більше, що він у нас культурний. На пісочок ходить. Хоч ніхто його не вчив. Зразу ж, з першого разу, як тільки поставили пісочок, — і все. Він тут і ходить. Щось у ньому є породисте.

Породистого в Рижику — лише довга кудлата шерсть. Певне, хтось із його батьків мав в роду «сибірських». Усе решта — типове дворове.

— Він сам вилазить до нас і спить. Його і кликати не треба, — продовжує розповідь про щасливе життя Рижика «Лис», — залізе в спальний мішок — геть потім і не витрусиш, — сміється. — А то топчеться по тобі всю ніч. Вдень висипається, а вночі грається.

— Не дає спати? — сміюся.

— Ні, чого, хватає сну.

— А мишей ловить? Кажуть, у вас тут миші.

— Миші є, але для того є більші коти, щоб ловити. Воно саме з ними, цими мишами, гралося ще б, — киває на Рижика, який якраз грається з великим пальцем «Лиса», чоловік.

— А бійці підбирають усіх тварин, що приходять до них? — у мене вже давно закралися підозри, що тваринний світ на передовій Золотого одним Рижиком та Кицуліною не обмежується. На вулиці, до того як зайти у хату, я помітила кілька дворових собак. І це лише ті, кого я побачила.

— Ну, а куди ж їх виганяти? Ну гляньте на нього — куди ж його вигнати? А сніг, а холод буде… Шкода, все ж жива душа.

— А годуєте чим? Він же маленький, йому ж, певне, молочка хочеться?

— Та ні, їсть усе. Всеїдний. Що ми їмо, те й він.

— Крім того, що душевно лікує, яку він ще тут функцію виконує?

— Сама головна — це душевна. Воно ще маленьке, щоб якусь іншу функцію виконувати. Граємося з ним. От так от погладиш — і вже легше. Дім нагадує. — «Лис» гладить руде сонечко і непомітно посміхається. Може, згадує маленького внука. Може, двох дочок та дружину, які чекають на нього вдома.

— А чого війна вас навчила?

— Чого? Та, напевне, життя любити. Радуватись кожному дню прожитому. Чого ще війна може навчити? Цінувати життя, цінувати близьких. Війна — це неприродне. Ми не народжені для війни. Ми народжені для любові й миру, — закутуючи у бушлат руде маля, невесело говорить «Лис». Разом виходимо на вулицю. Він, прощаючись, махає нам лапкою Рижика, якому війна подарувала родину. Ту, яка не скривдить, не викине, не залишить голодним.

— З тваринами зрозуміло, а з місцевими мешканцями у вас які відносини? — повертаюся до «Дока», який виходить разом із нами — провести «Лиса» і Рижика.

— Гарні. Особливо зі школярами. Ходімте, я вам покажу, що вони нам подарували, — повертаємося до оселі військових. З одного з ящиків радянського комоду «Док» витягує синьо-жовті стрічки, сплетені як браслет, і ляльки-обереги, зроблені власноруч.