Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— Рижий. Так і получив кличку Рижий, бо не знали довго, як назвати. А потім хтось сказав: «Рижий». Рижий, та й Рижий. Хай буде.

Виходжу на вулицю. Біля кухні — величезна гільза розміром з добрячу тарілку. Як з’ясовується, це і є миска Рудого, куди бійці регулярно насипають всілякої смачнятини. Така тарілка дуже зручна, переконує Андрій. Через те що вона важка, її не здуває вітром. А вітри тут часто бувають ураганні.

— А який це калібр?

— Великий, — посміхається боєць. Я і сама бачу, що не маленький.

— Більше 150 міліметрів?

— Ага.

У гільзі — тобто мисці Рудого — залишки хліба і якоїсь страви, з чого я роблю висновок, що тварини тут, поблизу цього опорного пункту, точно не голодують.

— А він вам якось допомагає тут, на позиціях?

— Аякже. Гавкає хлопцям, коли нічого не видно вночі.

— На кого гавкає?

— На собак чужих, на людей.

— Бачте, а на нас не гавкає, — сміюся я, погладжуючи Рудого, який не відходить від мене ані на мить.

— Ну, ви ж свої, наші, — посміхається у відповідь Андрій.

Тварин Андрій любить. У нього вдома, на Одещині, у містечку Котовськ, — три собаки, два коти. А ще — свині, кури, корова. Ціле господарство, яке нині лягло на плечі його дружині, доки чоловік на передовій. Йому Рудий нагадує своїх. І не тільки він. У цей опорний пункт біля Майорська щовечора з усіх усюдин прибігають коти — годуватися.

— Котів дуже багато вночі приходить. Десь до десятка.

— Тільки вночі приходять?

— Нє, один постоянно. А вночі приходять, бо хлопці, як собі наготували, то обов’язково залишають частину. Знають, що ближче до темряви сюди прийдуть наші друзі. Вони ж теж їсти хочуть. Не завжди ту мишу вдається упіймати.

— А кажуть, що коти лікують. У вас як із цим?

— Беруть хлопці, да. На ніч. І от казали: в кого ізжога пече чи середина болить, то кіт на желудок лягає — і лікує. Усе проходить. Правда. Ми їх годуємо, вони нас — лікують.

Я виходжу у невеликий двір, де бійці рубають дрова.

З приміщення якраз випливає сіро-білий пухнастий кіт, задоволено мружить очі. Певне, щойно прокинувся.

— А ви всіх тварин підбираєте? — звертаюся я до молоденького щокатого бійця, який натхненно бореться з величезною колодою — ніяк не може її розрубати.

— Та всі, хто приходить, то ті й наші. І люди сюди приходять — ми і їх годуємо. Бо де їм узяти, якщо тут ані магазину, нічого. А поїхати в той же Артемівськ чи навіть Горлівку — то гроші, яких у них часто немає.

— І годуєте, допомагаєте?

— А що з ними робити?

— А хто ще, крім цієї собаки і кота, є?

— Котів багато приходить. Один такий здоровий, я його Сепаром називаю, ну такий вже кабан, то він ходить на сусідній пост — там його хлопці постійно годують. Іноді і до нас заглядає. Щоб разнообразіть кухню, — сміється боєць. Замахнувшись, він нарешті перемагає колоду — потужним ударом розрубує її навпіл.

А я в цей час згадую попелястого кота, якого пригріли бійці 29-го блокпосту на Луганщині. Його теж звали Сепар — ця кличка — одна з найулюбленіших серед військових на передовій. Він був контужений — погано бачив і чув і був дуже худий, коли прибився до військових. Вони його відгодували, виходили. А тварина натомість платила їм добром — щоночі виловлювала у бліндажах мишей, які ближче до осену просто скакали по бійцях — стільки набігло їх із полів.

Годували військові Сепара винятково консервами — бичками та кількою в томаті, які їм передавали у складі армійського пайка. На знак подяки, бо з його появою у бліндажах мишиних танців по головах і тілах захисників суттєво поменшало.

— Це медичний пункт?

— Ну так, для невідкладної медичної допомоги. Усе, що необхідно для допомоги. Є ін’єкційні препарати, таблетовані, все.

Звичайна шафа з ДПС, яка свого часу була у кожній радянській родині, забита медичними препаратами. Тут і знеболювальні, і противірусні, і антибіотики. А ще — шприци, бинти, вата, джгути — предмети першої необхідності на передовій, де поранити може будь-якої миті.

— Хлопці не хворіють, поранених немає?

— Слава богу, мені завжди протягом десяти місяців траплялися такі колективи, що усі здорові, богатирі. Ну так, десь поранення були, такі мілкі. Насморк був, так. А щоб дуже серйозних, то у нас таких захворювань ще не було. І дай боже, щоб і не було. Щоб хлопці всі, які прийшли здорові, вернулися до себе додому, до своїх сімей здоровими, щоб родини зустріли їх з радістю і побачили своїх героїв здоровими, щасливими. І щоб у нашій країні настав довгожданий мир.