Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— Ці бійці, які постійно опинялися в якихось гострих ситуаціях разом із жінками, вони вже на власному досвіді знали, що це такий самий боєць і що ці дівчата не будуть, навіть якщо їм по 19, 20 років, — а у нас були і такі — вони не будуть для себе просити жодних поблажок, плакати чи скаржитися.

— То жінка може бути на передовій?

Здається, це питання, точніше власне його постановка, не дуже подобається Олені.

— Жінка має право, — вона робить наголос на слові «право», — має право бути там, де вона вважає за потрібне. У нас, хвалити бога, цивілізація досягла вже того рівня, де немає того розподілу за фізичними даними, що жінка не може піти на мамонта. А в усіх інших ситуаціях у нас є вибір — і в чоловіка, і в жінки — і право йти туди, де він чи вона себе бачить.

— Ну, а самим чоловікам наскільки комфортне постійне перебування жінки на війні? Не тоді, коли вона приїхала-поїхала, а коли постійно поруч як повноцінна одиниця? Немає комплексів та стереотипів?

— З мого досвіду спілкування з чоловіками і з того, що я побачила на фронті, можу сказати, що їм легше і вони краще сприймають тих жінок, які приїхали до них — привезли там волонтерську допомогу, ліки, їжу — і через день-два поїхали. Саме таку роль жінки на фронті вони готові терпіти і сприймати. Вони тисячу разів можуть казати, що їм важко без жінок, але, коли ти приїжджаєш, вони одразу говорять: «Ми вас сюди не кликали. Ми раді, що ви приїхали, але ви можете залишатися там, удома». Тобто це таке собі незрозуміле лицарство, воно все-таки бере гору. Їм, мабуть, важче сприймати, що на передовій є жінка. Бо для них це значить, що вони чогось не доробили. А значить, вони не надто чоловіки, якщо поруч з ними, на війні, має бути жінка.

Відтоді як Олена приїхала з війни, минув майже рік. Нині вона працює в Інституті національної пам’яті й почуваєтсься тут дуже потрібною. Як і вдома, де весь час, коли дівчина була на фронті, її мати місця собі не знаходила. Хоча Олена і не розповідала їй усієї правди — щоб не тривожити.

Думки про фронт дівчина не покинула. Але доки там відносне затишшя, каже, більше користі вона все ж принесе тут, у мирній частині України. Хоча, прощаючись, Олена, посміхнувшись якимсь своїм думкам, наостанок додає:

— Якщо там, на передовій, почнеться гаряча стадія, я не можу нікому пообіцяти, що втримаюся вдома…

— А скільки вона у вас? — киваю на худу руду собаку, яка вдячно тулиться до моєї ноги і підставляє під руку голову — мовляв, гладь, не соромся.

— З місяць, може. Може, трохи більше. Але вона наче як контужена, — відповідає невисокий худий і трохи спрацьований на вигляд боєць, який якраз набирає оберемок дров і прямує до кухні — критого приміщення незрозумілого призначення. Я чекаю на командира, який повинен дати дозвіл на виїзд на передову. Хоча тут, на околицях Майорська — населеного пункту, що практично впирається в окуповану Горлівку, і є передова. Ворог звідси — за кілометр, не більше, а іноді підбирається ближче. І попри те, що саме в Майорську — попередній пункт в’їзду—виїзду громадян, де прикордонники перевіряють усіх, хто їде з окупованої на мирну або навпаки територію, тут часто свистять кулі та літають гранати. То бойовики цілять у військових 42-го батальйону 57-ї бригади, які тримають тут оборону.

— А по чому видно, що собака контужена? — Я прямую услід за бійцем, а за нами — рудий пес. Тут, на території колишнього відділку міліції, ходити можна відносно спокійно. Навіть коли обстріли, сховатися є куди. Сам відділок обнесений бетонним забором у два метри заввишки та метр завтовшки. Та й приміщення поряд — рукою подати. Нирнути можна у будь-яке.

— А як вистріли чує — лякається. І труситься дуже. Але трохи вже гавкає, — співчутливо дивиться на рудого Андрій, мобілізований боєць з Одещини. — Буває, тако хотів його до живота погладити, а він скавчить. Ляканий дуже. Там вистріли як десь близько чути, то він уже ховається. Видно, попадав десь. А що, тут немає де? Тут що люди, що собаки попадали. І ніколи не знаєш, коли і куди воно прилетить.

Разом з Андрієм заходжу до імпровізованої кухні. Як і всюди на передовій, найголовніший атрибут тут — буржуйка. Андрій скидає дрова біля пічки і зазирає в казанок, у якому щось булькає. Час близиться до години дня — у хлопців скоро буде обід.

— А звати його як? — Рудий у цей час слухняно стоїть на вулиці — вочевидь, бійці його вже навчили, що кухня — табуйована для нього територія.