Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— Найперше, що я просила у своїх мобілізованих друзів, — візьміть мене до себе. У вас тільки формується батальйон, вам, мабуть, потрібні — на той момент я була на це готова — кухарі. Я вмію готувати, я люблю готувати. Але мені сказали, що у Збройних Силах все має бути підтверджене дипломом. Тобто якщо ти йдеш в армію кухарем, у тебе має бути відповідна категорія. Парамедиком, санітаром — так само. А у мене на той час таких документів не було.

Але відсутність потрібної документації не зупинила дівчину. Вона вирішила постукати в інші двері — піти на фронт санітаром первинної ланки допомоги. Через неймовірний збіг обставин Перший добровольчий мобільний шпиталь у той час якраз набирав добровольців для навчання на курсах парамедиків. Із подругою — тезкою — Олена заповнила відповідні документи. І за кілька тижнів уже опановувала навички нового фаху.

— Парамедик — це така спеціальність, яка вимагає виконання дуже простих правил. Єдине що — їх потрібно завчити. Звісно, це відпрацьовується з практикою. Власне, це ті найпростіші дії, те, що треба робити, коли людина поранена, коли в неї критична кровотеча, інші стани, які загрожують життю. Нас цього добре вчили.

Олена наголошує на слові «добре». А я, дивлячись на неї, не сумніваюся, що все, чого вчили дівчат на курсах, Олена завчила від а до я. Бо вона саме з того типу людей, у яких якщо школа — то обов’язково із золотою чи срібною медаллю, інститут — із червоним дипломом, робота — з відзнаками та подяками.

Відучившись у лютому на курсах, уже на початку березня дівчата поїхали на фронт. Олена потрапила на так званий «Равлик» — стабілізаційний центр між передовою та містом Красноармійськ — за 40 кілометрів від передової, куди привозили поранених бійців.

— І там, у цьому стабілізаційному центрі, їм потрібно було надати першу допомогу, щоб людина не вмерла от просто зараз. Або зупинити кровотечу, або вивільнити дихальні шляхи, щоб потім можна було машиною, яка може туди проїхати (а найчастіше це не «швидка», а переобладнаний джип під перевезення пораненого), доправити цього пораненого у лікарню. Щоб він міг оці 40 хвилин, годину до шпиталю відносно спокійно доїхати, без загрози для його життя.

— А ви пам’ятаєте свого першого пораненого? Де це було, його ім’я? — уточнюю я в Олени.

— Я пам’ятаю ситуацію, коли ми вже з моєю посестрою відвозили його до шпиталю, — звівши очі в небо, згадує дівчина. — Тобто це був уже другий етап медичної допомоги — перевезення пораненого у шпиталь — після стабілізації його у пункті первинної допомоги. Я не пам’ятаю, як його звали. Але я пам’ятаю поранення. І дуже добре пам’ятаю, як ми обоє нервувалися, хоча вона мала за плечима медичний технікум, але це і для неї, і для мене була перша людина, за яку ми вдвох відповідали. Це було легке поранення в руку, — посміхнувшись своїм спогадам і, вочевидь, тодішнім страхам, продовжує Олена, — але все одно ми як по написаному виконували найперші дії, які були необхідні, виміряли йому весь час пульс, весь час балакали з ним, щоб він не знепритомнів. Зрештою, перед цим у нього могла бути значна крововтрата. У нього могла бути контузія, про яку ми не знали. Ми довезли його благополучно до лікарні, але ці півгодини здалися дуже-дуже довгими.

Після стабілізаційного центру була важка, виснажлива та напружена робота на передовій. Чергувала Олена, як і решта медиків, у районі «Республіки Міст» — опорного пункту у кілометрі від Пісків — тоді, у березні—травні 2015-го, однієї з найгарячіших точок на карті Донбасу. Тоді там рідко чули тишу — якщо не працювала артилерія, то Піски, «Республіку Міст» та шахту Бутівка, яка була не­подалік, накривали мінометами та стрілецькою зброєю. Страху, згадує Олена, у неї не було. Принаймні як реакції на обстріли. Бо з часом вона практично призвичаїлася до режиму ведення вогню з боку противника. Боялася дівчина іншого.

— Якщо брати саме передову, то більшість часу я провела саме біля Пісків. А там усе йшло — за невеличкими винятками — майже за розкладом. Ми знали, що тоді-то, тоді-то почнеться обстріл. Якщо він не починався, ми вже дивувалися. А страх… Страх був іншої природи. Це була реакція на слово «медики». Коли на передовій когось ранило, бійці викликали медиків, тобто нас, по рації. І от ти сидиш під «Республікою Міст», чекаєш, а тут обстріли, шум, біганина часом, і ти дуже боїшся пропустити це слово «медики» по рації. Тому що інакше ти не встигнеш вчасно виїхати, втратиш дорогоцінний час. А другий найбільший страх — коли ти вже виїжджаєш безпосередньо на передову, ти боїшся з чимось не впоратися, боїшся не дати ради тому, на що натрапиш. Ну, а там, на передовій, коли ти туди доїхав, там страху вже немає.